Бурмунд спохмурнів.
— У мене теж, тільки з більш приземлених причин. Мабуть, краще мені зібрати своїх вірних людей. Тримайся осторонь, Еверарде. Твій меч гострий, авжеж, але ти не маршував з легіонерами, а мені, схоже, потрібна буде сувора дисципліна. — Останнє слово було мовлене латиною.
Вершник, що чвалом вилетів з лісу, сповістив їх, що трапилося. Германці зненацька з криками наскочили на полонених. Дрібка охоронців-ґаллів кинулися врозтіч. Нападники вбивали беззбройних людей і нищили воєнну здобич. Боги дістали свою гекатомбу.
Еверард підозрював, що германців підбурив Классік. Це було нескладно зробити. Ґалл хотів скомпрометувати своїх спільників перед римлянами, щоб унеможливити будь-який сепаратний мир. Зважаючи на те, як лютився Бурмунд, батав поділяв цю підозру. Але що він міг вдіяти?
Він навіть не зумів спинити своїх варварів, коли ті, знавіснівши від крові, вибігли з лісу й ринули юрмою у Старий Табір. Всередині фортеці здійнялося полум’я. Лемент і зойки змішалися зі смородом паленої плоті.
Бурмунд насправді не надто вжахнувся. Таке в його світі не було дивиною. Його розлютили лише непокора й підступи за спиною, що призвели до цього всього.
— Я змушу їх відповісти перед військовою радою, — гарчав він. — Я спаплюжу їх дощенту. І на їхніх очах обітну волосся, знову на римський лад, і змию з нього фарбу. Нехай бачать, що я не жартую! А що ж до присягання на вірність Классіку та його імперії — якщо йому не сподобається те, що я про це думаю, нехай тільки наважиться здійняти зброю проти мене.
— Думаю, мені краще поїхати, — озвався Еверард. — Тут я лише плутатимусь під ногами. Може, ми ще колись зустрінемося.
Коли? В котрий із нещасливих днів, які в тебе попереду?
5
Лютий вітер гнав поперед себе низькі хмари, наче дим. Косі струмені дощу падали крізь неспокійне віття. Коні ступали, похиливши голови й розбризкуючи копитами воду в калюжах. Попереду їхав Сеферт. Гнеф, що вів на поводі в’ючаків, тримався позаду. Між ними, згорбившись під промоклим плащем, їхав римлянин. Зупиняючись, щоб поїсти чи відпочити, батави на мигах довідалися, що його звати Луперк.
З-за повороту вигулькнуло п’ятеро чоловіків, вочевидь бруктерів, бо подорожні вже досягли їхніх земель. Утім, поки що вони були в місцевості, де ніхто не проживав: германські племена часто оточували себе такими безлюдними смугами. Чоловік, який їхав попереду, був худорлявий, наче тхір, а волосся мав чорне, як вороняче крило, лише деякі пасма роки припорошили сивиною. У правій руці він стискав спис.
— Стійте! — крикнув він.
Сеферт натягнув повіддя.
— Ми прибули з миром. Наш володар Бурмунд послав нас до відунки Вел-Ети, — промовив він.
Чорнявий кивнув.
— Ми отримали звістку про це.
— Мабуть, зовсім нещодавно, адже ми виїхали відразу за гінцем, хоча й мусили рухатися повільніше.
— Так. Настав час діяти швидко. Я Гайдгін, син Відугада, перший помічник Вел-Ети.
— Я пам’ятаю тебе, — сказав Гнеф. — Ми зустрічалися, коли торік наш володар приїжджав до Вел-Ети. Що тобі від нас потрібно?
— Чоловіка, якого ви везете, — відказав їм Гайдгін. — Адже це він — той, кого Бурмунд віддає Вел-Еті, чи не так?
— Так, це він.
Зрозумівши, що говорять про нього, Луперк напружився. Він переводив погляд з одного обличчя на інше, тимчасом як довкола ґорґотали гортанні голоси.
— Вел-Ета, своєю чергою, віддає його богам, — сказав Гайдгін. — Я вирушив вам назустріч, щоб виконати її волю.
— Як? Не в священному місці? Без ритуалу? — здивувався Сеферт.
— Кажу ж тобі: треба поспішати. Кілька впливових мужів, якби дізналися про нього, воліли б лишити бранця живим, сподіваючись на викуп. Ми не можемо з ними сваритися. Однак боги гніваються. Погляньте довкола себе. — Гайдгін повів списом, вказуючи на змоклий, плакучий ліс.
Сеферт і Гнеф не могли йому опиратися. Бруктери переважали їх числом. Крім того всі знали, яким близьким цей чоловік був до відунки, відколи вони покинули свою далеку батьківщину.
— Будьте всі нам за свідків, що ми мали намір допровадити римлянина до самої Вел-Ети, але беремо ваші слова на віру, що така її воля — передати цього чоловіка вам, — промовив Сеферт.
Гнеф насупився.
— Кінчаймо з цим, — сказав він.
Вони, як і бруктери, зсіли з коней і показали Луперкові, щоб він вчинив так само. Бранцеві довелося допомогти, але тільки тому, що той досі був кволий і хитався від голоду. Коли йому зав’язали руки за спиною, а Гайдгін розмотав мотузку із зашморгом, очі римлянина розширилися і він різко втягнув повітря. Відтак опанував себе й став бурмотіти якісь слова, що, либонь, призначалися для його богів.