Выбрать главу

Гайдгін звів очі до неба.

— Батьку Воене, войовнику Тіве, Донаре-громобоє, почуйте мене, — повільно й ваговито промовив він. — Знайте: ця жертва, хай яка є, — це дарунок вам від Нерги. Знайте: вона ніколи не була вашим ворогом і ніколи не зазіхала на почесті, що належать вам. Хай останнім часом люди й давали вам менше, ніж раніше, але все, що отримувала Нерга, призначалося й для інших богів. Станьте знову на її бік, могутні боги, і пошліть нам перемогу!

Сеферт і Гнеф схопили римлянина попід руки. Гайдгін підступив до нього. Вістрям списа він накреслив на Луперковому чолі знак молота, а на грудях, розітнувши туніку, вирізав свастику. Порснула кров, разюче червона проти довколишньої сірості. Луперк не озвався ні звуком. Його підвели до ясена, який обрав Гайдгін, перекинули мотузку через гілку, наділи зашморг на шию.

— О Юліє! — з ніжністю в голосі вигукнув римлянин.

Двоє Гайдгінових людей підтягнули його вгору, тимчасом як решта били мечами в щити й завивали. Луперк сіпався в повітрі, доки Гайдгін не встромив знизу вверх у нього спис, через живіт у серце.

Коли решта зробили все, що слід було зробити, Гайдгін звернувся до Сеферта й Гнефа:

— Ходімте з нами. Будете гістьми в моїй оселі, а потім повернетеся до свого володаря Бурмунда.

— Що нам йому сказати? — запитав Гнеф.

— Правду, — відказав Гайдгін. — Розкажіть правду всьому війську. Нарешті боги, як у давнину, отримали свою справедливу частку. Тепер вони мають цілковито підтримати нас у війні.

Германці від’їхали. Довкола мерця замахав крилами крук, усівся на плече, дзьобнув, ковтнув. Підлетів ще один, потім ще один і ще один. Вітер, який гойдав тіло, розносив їхнє хрипке каркання.

6

Еверард дав Флоріс два дні, щоб вона відпочила вдома й відновила сили. Хоч і не тендітна дівчинка, вона була цивілізованою людиною, яка мала моральні принципи і якій довелося стати свідком жахливого видовища. На щастя, вона не знала особисто жодної з жертв: її хоча б не мордувало почуття провини, яке відчуває той, хто вижив.

— Якщо кошмари не відступлять, попроси допомогти психотехніків, — порадив Еверард. — Звісно, нам також треба все обміркувати, зважаючи на те, що ми побачили на власні очі, й виробити для себе програму дій.

Хоча патрульний і був загартованіший, він теж радів перепочинку, під час якого міг відійти від усього того, що бачив, чув і вловлював нюхом у Старому Таборі. Еверард нескінченними годинами блукав вулицями Амстердама, розкошуючи в добропристойності Нідерландів двадцятого століття. Решту часу він проводив на базі Патруля, де переглядав різноманітну інформацію, яка була в наявності і стосувалася історії, антропології, політики, фізичної географії, і робив собі в пам’яті гіпновідбиток того, що здавалося найважливішим.

Його попередня підготовка була доволі поверховою. Хоча й тепер він не здобув енциклопедичних знань. Їх просто не існувало. Рання історія германців приваблювала небагатьох дослідників, і ті були розпорошені на широкому часовому й просторовому проміжку. В інших епохах начебто діялось набагато більше цікавого й важливого. Майже не було надійної інформації. Окрім нього й Флоріс, ніхто не досліджував особистість Цивіліса. Вважалося, що його повстання не варте значного ризику, пов’язаного з польовими дослідженнями, адже його наслідком стала хіба що зміна на краще в ставленні Риму до кількох диких племен.

«А може, і немає ніяких інших наслідків, — думав Еверард. — Може, ці відмінності в текстах мають якесь цілком безневинне пояснення, яке проґавили експерти Патруля, і ми ганяємося за тінями. Насправді, у нас немає доказів, що хтось бавиться з історією. Що ж, нам у будь-якому разі потрібно дізнатися правду».

Третього дня він зателефонував Флоріс із готелю й запропонував повечеряти разом, як під час їхньої першої зустрічі.

— Розслабимося, побалакаємо про те, про се, нашої справи торкатися не будемо, хіба що зовсім трішки. А завтра вже все сплануємо. Гаразд?

На його прохання Флоріс сама вибрала ресторан, і ввечері вони там зустрілися.

В «Амброзії» готували карибсько-суринамські страви. Затишний заклад розміщувався на вулиці Стадгаудерскаде, у тихому районі біля Музеумплейн, просто над каналом. Після гарненької офіціантки до них підійшов ще й чорношкірий кухар, щоб бездоганною англійською обговорити їхні замовлення. Вино теж виявилося саме таким, яким і мало бути. Можливо, відчуття зникомості цього місця, яке разом із його теплом, світлом і смачною їжею було лише острівцем посеред безмежної темряви й щомиті могло канути в небуття, поглиблювало їхню насолоду.