— Я прогуляюся додому пішки, — сказала Флоріс, коли вони вже закінчували. — Вечір такий чудовий.
Вона мешкала за милю чи дві звідти.
— Тоді я проведу тебе, якщо не заперечуєш, — охоче зголосився Еверард.
Жінка всміхнулася. Її волосся сяяло на тлі присмерку у вікні, наче нагадування про сонячне світло.
— Дякую. Саме на це я й сподівалася.
Вони вийшли надвір, і їх огорнуло тепле вечірнє повітря. Пахло весною, бо дощ, який пройшов раніше, помив вулиці, а машин було небагато — їхній шум чувся десь оддалік. Каналом продиркотів моторний човен, лишаючи по собі блискучий кільватерний слід.
— Дякую, — повторила Флоріс. — Це було чарівно. Саме такий вечір і був мені потрібен, щоб збадьоритися.
— Що ж, це добре. — Еверард дістав із кишені кисет з тютюном і взявся набивати люльку. — Хоча я впевнений, що ти в будь-якому разі швидко б відійшла.
Вони повернули від каналу й пішли поміж фасадами старовинних будинків.
— Так, мені й раніше доводилося стикатися з жахливими речами, — погодилася вона. Той безтурботний настрій, який вони обоє старанно підтримували за вечерею, помалу щезав, хоча голос Флоріс лишався рівним, а обличчя — спокійним. — Щоправда, не в таких масштабах, але я бачила вбитих і поранених у битвах, бачила смертельні хвороби та… та інші жорстокі вироки долі.
Еверард кивнув.
— Так, на оцю нашу добу випало чимало пекельних злодіянь, але навряд чи більше, ніж на інші. Головна різниця в тому, що зараз люди прагнуть до кращого.
Флоріс зітхнула.
— Спершу це все було так романтично — побачити на власні очі, як жили в минулому. Але потім…
— Що ж, ти вибрала доволі жорстокий округ. І все ж найбільші жахіття тоді творилися в Римі.
Флоріс пильно глянула на нього.
— Не можу повірити, що ти зберіг ще якісь ілюзії щодо природженої шляхетності варварів. Я ось свої одразу втратила. Вони були точнісінько такі самі жорстокі. Лише менш ефективні.
Еверард чиркнув сірником і підніс його до люльки.
— Можна поцікавитися, чому ти вирішила досліджувати саме їх? Звісно, хтось повинен це робити, але ти зі своїми здібностями могла вибрати собі практично будь-яке суспільство.
Вона усміхнулася.
— Коли я закінчила Академію, мене намагалися відрадити. Один агент годинами розводився про те, як мені сподобається його Брабант. Він був милий, цей агент. Але я була вперта.
— Чому ж так?
— Що більше я про це думаю, то менше розумію, чому саме так вчинила. Часом здається, що… Так, якщо не заперечуєш, я б хотіла розповісти тобі.
Еверард подав їй зігнуту в лікті руку. Флоріс узяла його попідруч. Вона легко підлаштувалася під його ходу, але ступала м’якше. У вільній руці патрульний тримав крихітний вогник своєї люльки.
— Я із задоволенням послухаю, — мовив він. — Я не копирсався у твоїй особовій справі, з’ясував лише найпотрібніше, але мені, звісно, цікаво. Хоча в особових справах однаково не знайдеш усіх пояснень.
— Почалося все, мабуть, ще з моїх батьків. — Вона дивилася відсутнім поглядом кудись удалечінь, а між її бровами пролягла тоненька зморщечка. Вона говорила наче уві сні. — Я їхня єдина дитина, народилася 1950 року. — «І тепер на твоїй світовій лінії минуло значно більше років, ніж показує календар». — Мій батько ріс у тих краях, що тоді називалися Нідерландською Ост-Індією. Тобі відомо, що Джакарту заснували ми, нідерландці, і називали її Батавією? Батько був юнаком, коли спершу нацистська Німеччина вдерлася до Нідерландів, а згодом Японія захопила Південно-Східну Азію. Він був моряк, воював із ними у складі того флоту, який у нас ще лишався. Моя мати, яка жила в Нідерландах, тоді ще школярка, брала участь в Опорі, працювала в підпільній друкарні.
— Гідні люди, — пробурмотів Еверард.
— Батьки зустрілися після війни, побралися й осіли в Амстердамі. Вони досі живі, на пенсії. Батько покинув свій бізнес, мати — викладання історії, історії Нідерландів.
«Атож, — подумав патрульний, — і з кожного завдання ти повертаєшся того самого дня, що й відбула, бо не хочеш втрачати часу, поки можеш бачити їх живими, хоча вони достеменно так і не знають, де ти працюєш. Та ще й непокояться, либонь, бо нема онуків».
— Вони ніколи не вихвалялися своєю участю у війні. Але все моє життя було… було пов’язане?., так, пов’язане з нею і з усією історією моєї батьківщини. Патріотизм? Називай це як хочеш. Це мій народ. Що зробило його таким, який він є? Яке його коріння? Мене завжди цікавило наше походження, і в університеті я вчилася на археолога.