— Але нічого підозрілого не виявлено, правда? Тимчасом як Цивіліс, на якого, думали, можна було не зважати… Що ж, у Патрулі працюють люди, які теж помиляються. І, звісна річ, детальний опис типової германської спільноти цінний з багатьох поглядів. Розповідай далі, будь ласка.
— Колеги допомогли мені там влаштуватися. Я вдавала із себе молоду жінку з племені хазуаріїв, що овдовіла після нападу херусків. Вона буцімто втекла на землі фризів із сяким-таким добром і двома слугами свого чоловіка, які зберегли їй вірність. Голова поселення, до якого ми прийшли, великодушно нас прийняв. Я принесла із собою не лише новини, але й золото; до того ж для них священні закони гостинності.
«Не зайвим виявилося й те, що ти була — є — збіса вродлива».
— Невдовзі я вийшла заміж за його молодшого сина, — провадила далі Флоріс рішучим діловим тоном. — Мої «слуги» попросили дозволу вирушити «на пошуки пригод», і більше про них ніхто не чув. Усі вирішили, що їх спіткало якесь лихо. У ті часи не бракувало способів знайти собі кінець!
— І що далі? — Еверард дивився на її профіль. Під копицею золотого волосся на тлі навколишніх сутінків він, здавалося, зійшов з картин Вермера.
— То були тяжкі роки. Я часто сумувала за домом, іноді впадала у розпач. Але тоді я нагадувала собі, як багато нового дізнаюся про цілий світ звичаїв, вірувань, знань і навичок людей. Я дуже прихилилася до них. Вони на свій грубий лад були добросерді — у ставленні до одноплеменців, я маю на увазі, — а мій Ґарульф і я… ми стали близькими. Я народила йому двох дітей і потай подбала, щоб вони вижили. Він, природно, сподівався мати ще, але про те, щоб цього не сталося, я також подбала — жінки часто робилися безплідними. — Губи її вигнулися в сумній посмішці. — Тоді Ґарульф прижив собі ще дітей з робітницею. Ми з нею порозумілися, вона визнавала першість за мною і… Та це не має значення. Це була звична, загальноприйнята ситуація, яка не кидала на мене ганьби. Крім того… я знала, що одного дня покину їх.
— Як це сталося? — тихо запитав Еверард.
Її голос зробився невиразним.
— Ґарульф помер. Полював на зубра, і звір підняв його на роги. Я горювала по ньому, але ця смерть усе для мене спростила. Я б уже давно пішла, щезла, як мої помічники, якби не він і наші діти — хлопчики чотирнадцяти й дванадцяти років, майже чоловіки за тогочасними мірками. Тепер про їхній добробут могли подбати Ґарульфові брати.
Еверард кивнув. Він уже знав, що для давніх германців стосунки між дядьком і небожем були дуже важливі. Зокрема, серед трагедій, які довелося зазнати Бурмунду-Цивілісу, був розрив із сином його сестри, який воював і загинув у лавах римської армії.
— І все одно важко було їх покидати, — докінчила Флоріс. — Я сказала, що йду від них на якийсь час, щоб оплакати Ґарульфа на самоті, і лишила їх гадати до кінця віку, що ж зі мною сталося.
«А ти гадаєш і, поза сумнівом, завжди гадатимеш, що сталося з ними, — подумав Еверард. — Якщо тільки не простежила потайки все їхнє життя аж до смерті. Але мені здається, ти достатньо розумна, щоб цього не робити. Така вже плата за сповнену пригод і огорнуту романтичним ореолом службу в Патрулі часу».
Флоріс натужно ковтнула — чи не кілька сльозин? — і повела далі із силуваною веселістю:
— Уяви лишень, скільки омолоджувальних процедур мені довелося пройти, коли я повернулася! А гарячі ванни, електричне світло, книжки, телебачення, літаки — все-все!
— І не в останню чергу — знову рівні права, — додав Еверард.
— Так, так. Жінки там мали високий соціальний статус і більше свободи, ніж матимуть згодом аж до дев’ятнадцятого століття, але все ж — так.
— Схоже, Веледа була винятком, і то не просто винятком — чоловіки скорялися її волі.
— Це інше. Вона говорила від імені богів.
«Це ще нам треба перевірити».
— Ту роботу я завершила кілька років тому на своїй світовій лінії, — сказала Флоріс. — Наступні мої завдання були не такими значними. Аж дотепер.
Еверард закусив мундштук.
— Гм-гм, проблема статі таки лишається. Мені б не хотілося марудитися з маскування, хіба, може, на короткий час. Забагато обмежень.
Флоріс зупинилася. Йому теж довелося спинитися. Вони стояли під ліхтарем, у світлі якого очі жінки зблискували, наче в кішки. Вона дещо голосніше промовила:
— Я не хочу лише висіти в небі й стежити за тобою, агенте Еверарде. Не хочу й не буду.
Повз прошурхотів велосипедист, ковзнув по них поглядом і поїхав собі далі.
— Було б корисно мати тебе поруч, на землі, — визнав Еверард. — Але не постійно. Погодься, краще, коли хтось лишається в резерві. Але коли почнеться справжня детективна робота, тоді ти з твоїм досвідом… Питання тільки в тому, як нам це зробити?