— Гм, он як… — Він погладив бороду вільною рукою. — Так, це може на них вплинути. Вони мусять знати про тебе. Убії — германці, хоч і звуть себе римлянами. Якщо твою запоруку виголосити гучно перед Бурмундовим військом недалеко від мурів, де захисники зможуть бачити й чути…
— Хто її тепер виголосить?
— Ти сама?
— Навряд чи.
Він кивнув.
— Авжеж, слушно. Тобі краще триматися осторонь. Тебе мало хто бачив, окрім бруктерів. А легенда завжди викликає більше пошани, ніж людина з плоті й крові.
Вона розсміялася вовчим сміхом.
— Людина з плоті й крові повинна їсти, пити, спати, справляти потреби, вона може захворіти й напевне втомлюється.
Її голос стих. Ета похилила голову.
— Я дуже втомилася, — прошепотіла вона. — Мені краще побути б на самоті.
— Мабуть, це мудро, — мовив Гайдгін. — Атож. Повертайся до своєї башти й усамітнись там на якийсь час. Дай зрозуміти, що ти розмірковуєш, твориш чари, прикликаєш богиню до себе. А я понесу твоє слово у світ.
Віщунка випросталася.
— Я так і гадала, — різко кинула вона. — Але як я можу тобі довіряти після того, що ти вчинив?
— Можеш. Я присягну. — Гайдгін на мить затнувся. — Якщо тих років, що ми провели разом, тобі не досить. — Враз у його голосі зазвучала самоповага: — Ти ж розумієш, що у тебе немає кращого речника. Я не лише перший серед твоїх послідовників, але й сам вождь. Люди дослухаються до мене.
Віщунка довго мовчала. Вони проходили повз обору, де стояв бик, Тівів звір, із могутніми рогами, здійнятими до сонця. Нарешті вона запитала:
— Ти перекажеш мої слова без викривлень і дбатимеш, щоб їхній зміст було донесено?
Гайдгін майстерно подав свою відповідь:
— Мені боляче, що ти не довіряєш мені, Ето.
Тоді вона глянула на нього. Її очі вкрилися поволокою.
— Усі ці роки, милий давній друже…
Вони спинилися тут-таки, на багнистій стежці, що вела через молоде буйнотрав’я.
— Якби ти лише дозволила, я став би для тебе чимось більшим, ніж друг, — промовив він.
— Ти ж знаєш, що я не могла. І ти завжди поважав це моє рішення. Хіба ж можу я не пробачити тобі? Нехай буде так, їдь до Колонії замість мене.
Гайдгінове обличчя набуло суворого виразу.
— Я поїду туди, поїду, куди ти мене пошлеш, щоб служити тобі всіма своїми силами, якщо тільки ти не зажадаєш від мене порушити ту клятву, яку я дав на Ейні.
— Це… — На її обличчі спалахнув рум’янець й одразу погас. — Це було так давно.
— А мені здається, ніби я промовляв її вчора. Жодного миру з римлянами. Воювати з ними до кінця своїх днів, а після смерті переслідувати їх дорогою до позасвіття.
— Ньєрда може звільнити тебе від цієї клятви.
— Я сам ніколи не зможу звільнити себе від неї. — Важкі, наче удари молота, слова падали на Вел-Ету. — Або прожени мене від себе негайно, назавжди, або присягнися, що не проситимеш мене замиритися з Римом.
Віщунка похитала головою.
— Я не можу цього зробити. Якщо вони запропонують нам, нашим одноплеменцям, всім нашим людям свободу…
Він обміркував її слова, перш ніж неохоче відповісти:
— Що ж, коли вони запропонують — бери. Гадаю, ти муситимеш це зробити.
— Сама Ньєрда хотіла б цього. Вона — не кровожерний ас.
— Гм, колись ти казала інакше, — посміхнувся Гайдгін. — Я не сподіваюся, що римляни спокійно відпустять західні племена разом з їхніми податями. Та якщо це станеться, я втечу, зберу всіх, хто піде за мною, і вчинятиму набіги на римські землі, доки не поляжу під мечами легіонерів.
— Нехай ніколи цього не станеться! — вигукнула вона.
Гайдгін поклав руки їй на плечі.
— Заприсягнися мені — заприсягнися перед Ньєрдою, — що закликатимеш до війни, поки римляни не покинуть цих земель або… або, принаймні, поки я не помру. Якщо заприсягнешся, я робитиму все, що ти забажаєш, навіть якщо доведеться дарувати життя полоненим римлянам.
— Нехай буде так, якщо ти цього хочеш, — зітхнула Ета. Вона відступила на крок від нього й додала владним тоном: — Ходімо ж тоді до святилища, змішаймо нашу кров із землею, а слова з повітрям, щоб зміцнити цю клятву. Я хочу, щоб ти завтра вирушив до Бурмунда. Час наступає нам на п’яти.
8
Колись місто називалося Оппідум Убіорум, точніше сказати, так його називали римляни. Загалом германці не будували міст, але убії, що проживали на лівому березі Рейну, перебували під сильним ґалльським впливом. Невдовзі після Цезаревих завоювань вони ввійшли до складу Римської імперії і, на відміну від більшості своїх краян, були цим задоволені: торгували, вчилися, відкривали для себе інші краї. За Клавдієвого правління місто стало римською колонією і було названо на честь дружини імператора. Убії охоче латинізувалися й навіть змінили власну назву на аґриппінці. Місто розросталося. Згодом воно зватиметься Кельн — Колонь, як вимовлятимуть англійці й французи, — але це буде в далекому майбутньому.