А того дня довкола його масивних, зведених на римський лад мурів усе вирувало. Від численних багать здіймався дим, над шкуряними наметами маяли знамена варварів, на землі лежали хутра й накривала, де спали ті, хто ночував просто неба. Іржали й били копитами коні. Мукали корови, бекали вівці у своїх плетених оборах, де чекали на ту годину, коли підуть на харч війську. Чоловіки сновигали туди-сюди — дикі воїни з того боку річки, ґалльський набрід з цього. Спокійніше поводилися озброєні поселяни з Батавії та сусідніх земель; дисципліновано трималися Цивілісові та Классікові ветерани. Осторонь збилися в купу занепалі духом легіонери, яких пригнали сюди з Новезія. Дорогою вони зазнавали такого глуму, що зрештою їхня кіннота послала все до дідька, зреклася присяги на вірність Імперії ґаллів і поскакала на південь, щоб знову приєднатися до римських військ.
Біля річки окремо стояли кілька наметів. Жоден з повстанців без потреби не наважувався до них близько підходити, а коли все ж підходили, то поводилися дуже тихо. По чотирьох кутах на чатах стояли озброєні бруктери, але тільки як почесна варта. Найкращою охороною був сніп жита на високій жердині з прив’язаними до нього кількома торішніми яблуками, сухими й зморхлими. Це був знак Нерги.
— Звідки ви прийшли? — запитав Еверард.
Гайдгін пильно глянув на нього й процідив крізь зуби:
— Якщо ти, як стверджуєш, примандрував сюди зі сходу, то мав би знати. Ангріварії пам’ятають Вел-Ету, пам’ятають її і лангобарди, і лемовії, та й інші племена. Невже ніхто з них ніколи не розповідав тобі про неї?
— Вона була в них багато років тому…
— Мені відомо, що вони пам’ятають Вел-Ету, адже до нас доходять звістки про них від купців, мандрівників і тих воїнів, які прибувають останнім часом до Бурмунда.
Тінь від хмари накрила грубу лавку перед Гайдгіновим шатром, на якій сиділи чоловіки. Затінивши обличчя германця, вона немов загострила його проникливий погляд. Вітер приніс клуб диму й брязкіт заліза.
— Хто ти насправді, Еверарде, і чого тобі треба тут, серед нас?
«Розумний сучий син, ще й фанатик до всього», — збагнув патрульний і квапливо промовив:
— Я саме хотів сказати, що мене здивувало те, як довго її ім’я живе серед далеких племен багато років по тому, як вона була в них.
— Гм. — Гайдгін трохи розслабився. Правою рукою, яка потягнулася була до руків’я меча, він щільніше запнув від вітру чорний плащ. — Цікаво, а чому ти вв’язався за Бурмундом, якщо не хочеш ставати під його знамена?
— Я вже розповідав тобі, володарю.
Еверард не присягав на вірність Гайдгінові, а тому й не мусив так його титулувати, але трохи лестощів не зашкодить. Та й, коли на те пішло, Гайдгін справді зажив ваги серед бруктерів — військовий вождь із землями й маєтностями, одружений з представницею знатної родини, а понад те ще й довірений і постійний речник Веледи.
— Я розшукав Бурмунда в Кастрі Ветері, бо чув про його славу й хотів дізнатися, що відбувається в цих краях. Я рушив далі, але дорогою почув, що сюди має прибути відунка. Я сподівався з нею зустрітися або хоча б побачити й почути її.
Бурмунд, який радо привітав Еверарда, пояснив, що провісниця прислала замість себе свого представника. Батав, одначе, був надто заклопотаний, щоб виявити належну гостинність. Тож, маючи таку нагоду, Еверард вирішив сам розшукати Гайдгіна. Гот був надто незвичний гість, щоб відмовити йому, але розмова їхня не в’язалася: Гайдгін то думав про щось своє, то зненацька в нього прокидалася підозріливість.
— Вона повернулася до своєї вежі, щоб побути наодинці з богинею, — відказав він, палаючи вірою.
Еверард кивнув.
— Бурмунд сказав мені те саме. Я чув учора твою промову перед міською брамою. Мій пане, навіщо нам переорювати зоране поле? Я лише хотів дізнатися, звідки ви походите, ти і богочестива Вел-Ета? Звідки ви почали свої мандри й чому?
— Ми походимо з альварингів, — відказав Гайдгін. — Мабуть, більшість цих воїнів ще не народилися, коли ми покинули рідні краї. Чому? Її покликала богиня. — Натхненний тон змінився різким: — Але в мене є важливіші справи, ніж просвічувати чужинця. Якщо ти залишишся з нами, Еверарде, то почуєш більше, і, можливо, ми з тобою ще поговоримо. Сьогодні ж мушу з тобою попрощатися.