Вони підвелися.
— Дякую за той час, що ти приділив мені, володарю, — промовив патрульний. — Одного дня я повернуся до свого племені. Якщо ти чи твої люди колись завітаєте до готів, вас завжди гостинно приймуть.
Гайдгін не оминув увагою цю звичайну ввічливість.
— Може, й завітаємо, — відказав він. — Ми — посланці Нерги. Та спершу нам треба перемогти у війні. Бувай здоровий.
Еверард пройшов крізь довколишній шарварок до загону біля Цивілісової ставки й забрав своїх коней, яких лишав там. Це були кудлаті германські коники, і коли патрульний їхав верхи, його ноги ледь не торкалися землі. Але, зрештою, він вирізнявся зростом навіть серед цих людей, а вони вельми здивувалися б, якби Еверард не мав коней для себе і свого добра. Він вирушив на північ. Колонія Аґриппіни лишилася позаду й невдовзі зникла з очей.
Вечірнє сонце золотило річку. Пагорби були майже такі, якими Еверард їх пригадував зі свого рідного часу, але місцевість довкола лежала сплюндрована: поля поросли бур’яном, будинки стояли зруйновані. То тут, то там виднілися кістки, подекуди людські. Кілька місяців тому Цивіліс пройшовся тут вогнем і мечем.
Пустка була Еверардові на руку. Попри це, він дочекався темряви й лише тоді мовив до Флоріс:
— Добре, опускай ваговоз.
Ніхто не мав бачити, як Еверард зникає, а транспорт, який міг забрати коней, був помітніший, ніж звичайний хроноцикл. Флоріс дистанційно надіслала вантажний шатл, патрульний завів коней на борт і миттєво перенісся в просторі до їхнього табору. За якусь хвилю напарниця приєдналася до нього.
Вони могли б повернутися до комфортного Амстердама, але це означало б зайву витрату життєвого ресурсу: не на переміщення між епохами, а на переїзди від бази Патруля й назад, на скидання й одягання варварського одягу, а найбільше, либонь, на те, щоб постійно перелаштовувати спосіб мислення. Краще вже оселитися тут, на цій давній землі, і зблизитися не лише з її населенням, але й з природою. Природа — незайманий праліс, таїнства дня й ночі, літа й зими, гроз і зірок, буяння й смерті — виповнювали цей край і душі тутешніх людей. Доки не ввійдеш у цей ліс і не дозволиш йому ввійти в тебе, не можна по-справжньому зрозуміти їх, відчути те, що відчувають вони.
Місце для табору вибрала Флоріс — віддалений пагорб, що здіймався над безкрайніми хащами. Мало який мисливець міг колись бачити його, а на голу вершину, цілком імовірно, ніхто ніколи й не видирався. Північна Європа була тоді дуже мало населена: плем’я, що налічувало п’ятдесят тисяч осіб, вважалося великим і проживало на широченній території. Інша планета могла здатися менш чужою цьому краю, ніж те, що буде тут у двадцятому столітті.
Два одномісні намети стояли поруч, освітлені м’яким сяйвом, а від кухонної системи — приладу, який з’явиться в майбутньому відносно їхньої з Флоріс доби, — линув апетитний запах. Попри це Еверард, припнувши своїх коней біля коней напарниці, розпалив вогнище з приготованих заздалегідь дров. Вони поїли в замисленому мовчанні, а тоді вимкнули лампу. Кухонна система, що нечутно чистила сама себе, стала ще однією тінню. Не домовляючись, вони сіли на траву біля багаття, немовби якесь внутрішнє чуття підказало їм, що саме так слід зробити.
Довкола блукав прохолодний вітерець. Раз по раз пугукала сова, тихо, немов запитувала пророцтва в оракула. Верховіття дерев хвилювалося і виблискувало, наче море під зоряним небом. Над їхніми головами простяглася на північ срібляста стьожка Молочного Шляху, а вище світилася Велика Ведмедиця, яку люди тут знали як Віз Небесного Отця. «А як називають це сузір’я на Етиній батьківщині? — подумав Еверард. — Де б не була ця батьківщина. Якщо навіть Янне не знає, хто такі альваринги, то навряд чи хтось у Патрулі взагалі чув про них».
Він розпалив люльку. Багаття затріщало, дмухнуло йому в обличчя димом, вихопило з темряви обличчя Флоріс, миготливим сяйвом стікаючи по розпущених косах і міцних вилицях.
— Думаю, нам треба шукати в минулому, — промовив він.
Флоріс кивнула.
— Ці останні кілька днів підтверджують Таціта, чи не так?
Протягом цього часу вони змушені були працювати, як і раніше: Еверард перебував серед учасників подій на землі, а Флоріс спостерігала з неба. Проте її роль була не менш активна, ніж його. Патрульний був обмежений своїм найближчим колом спілкування, його ж напарниця стежила за широкою територією, а потім, надвечір, розсилала мініатюрних роботів-шпигунів, щоб ті непомітно пробиралися до визначених заздалегідь будинків і передавали все, що там відбувається.