Вони чимало дізналися. У сенаті Колонії усвідомлювали, що їхнє становище безнадійне, і розмірковували, чи зможуть домогтися не надто обтяжливих умов капітуляції і чи буде ця угода дотримуватися. Плем’я тенктерів, що проживало навпроти, по той бік Рейну, надіслало своїх посланців, пропонуючи об’єднатися в незалежний від Риму союз. Серед їхніх умов була вимога зруйнувати дощенту міські мури. Колонія відкинула цю пропозицію й погодилася лише на вільну спілку й безперешкодний перетин річки тільки вдень — доки між сторонами не виникне більше довіри. Посередниками такої угоди мали б стати Цивіліс і Веледа. Тенктери погодилися. Саме в цей час і прибули Цивіліс-Бурмунд і Классік.
Классік з радістю — й немалою — віддав би Колонію на розграбування. Бурмунд опирався. Серед інших причин було й те, що в місті тримали його сина, узятого в заручники торік у той непевний період, коли Бурмунд начебто воював за імператорський престол для Веспасіана. Попри все те, що відтоді сталося, з хлопцем поводилися добре, і Бурмунд заповзявся його повернути. Вплив Веледи міг уможливити мирну угоду.
Так і сталося.
— Так, — мовив Еверард. — Думаю, подальші події також відбуватимуться згідно з Тацітовою хронікою.
Колонія піддасться, не зазнає шкоди й приєднається до повстанців. Однак місто візьме нових заручників — Бурмундових дружину й сестру і Классікову доньку. Те, що вони обоє поставили на кін так багато, говорило не лише про принципи реальної політики чи важливість цієї угоди; це говорило про Веледину владу.
(«Скільки дивізій у Папи Римського?» — бувало, насміхався Сталін. Наступники його дізнаються, що це не має жодного значення. Люди, врешті-решт, живуть здебільшого своїми мріями і помирають заради них.)
— Ну, ми ще не досягли точки розгалуження, — без потреби нагадала Флоріс. — Ми лише досліджуємо події, які їй передували.
— І чимдалі, то більше переконуємося, що ключ до всього — Веледа. Як думаєш, могли б ми — тобто, мабуть, ти — прийти просто до неї і познайомитися?
Флоріс похитала головою.
— Не думаю. А надто тепер, коли вона усамітнилася. Можливо, у неї емоційна криза. Або релігійна. Втручання може призвести до… до будь-чого.
— Угу. — Якусь хвилю Еверард попахкував люлькою. — Релігія… Янне, ти чула вчорашню Гайдгінову промову перед військом?
— Частково. Я знала, що ти там і все записуєш.
— Ти не американка. І в тобі мало що лишилося від твоїх предків-кальвіністів. Підозрюю, ти не цілком усвідомлюєш, що він робить.
Жінка простягнула руки до вогню й чекала.
— Я ще не чув такої запальної проповіді, як Гайдгінова, що погрожувала б усіма карами пекла й вічним прокляттям і наганяла б на присутніх стільки страху перед божим гнівом, — сказав Еверард. — І це було збіса дієво. Більше не буде звірств, як у Кастрі Ветері.
Флоріс здригнулася.
— Сподіваюся.
— Але… загальний підхід… Як я розумію, для класичного світу це не дивина. Тим паче відтоді, як євреї розселилися по всьому Середземномор’ю. Старозавітні пророки вплинули навіть на язичників. Але тут, серед північан — хіба не мав би промовець закликати до чоловічої гордості слухачів? Чи принаймні до зобов’язання тримати дану обіцянку?
— Так, звісно. Їхні боги жорстокі, але загалом, сказати б, толерантні. Через це вони, себто люди, і будуть у майбутньому сприйнятливі до християнських місіонерів.
— Веледа, схоже, б’є в те саме незахищене місце, — замислено мовив Еверард, — за шість чи сім сотень років до того, як у ці краї дістанеться перший християнський місіонер.
— Веледа, — пробурмотіла Флоріс. — Вел-Ета. Ета-Чужинка, Ета-Незнайомка. Вона пронесла своє послання через усю Германію. Таціт-другий стверджує, що після поразки Цивіліса вона понесе його назад — і віра германців зазнає змін… Так, я теж думаю, що нам треба вирушити її слідами в минуле, туди, де почався її шлях.
9
Тяглися місяці, повільно перемелюючи Бурмундову перемогу.
Згодом Таціт запише, як це відбувалося: сум’яття й помилки, нелад і зради — тимчасом як сили римлян невпинно зростали. Уже тоді багато чого потьмяніло в людській пам’яті чи й стерлося з неї, і давно був забутий той чи той воїн, що дивився, як з його рани витікає життя. Подробиці, що таки збереглися, є доволі цікаві, але здебільшого не обов’язкові для розуміння кінцевого результату. Вистачить і короткого нарису.
Попервах Бурмундові і далі щастило. Він зайняв землі суніціїв і набрав серед цього племені чимало рекрутів. На річці Мозель він завдав поразки загону германців — прихильників імперії, частину взяв до свого війська, а решту з їхнім ватажком погнав на південь.