10
60 рік н. е.
Узгір’ями на схід від Рейнської долини тяглася багатотисячна валка. Більша частина пагорбів поросла густоліссям, і дорога крізь нього була небагато краща від звіриних стежок. Коні, воли, чоловіки напружували всі сили, тягнучи вози: скрипіли колеса, тріщали зарості, з хрипом виривалося дихання. Люди здебільшого пленталися пішки, отупілі від голоду й знемоги.
На віддалі двох-трьох миль Еверард і Флоріс спостерігали з узвишшя, як валка перетинає безлісу, порослу травою смугу. Ручні далекогляди наближали картину на відстань витягнутої руки. Агенти могли б скористатися й звуковими підсилювачами, але навіть дивитися на це було важко.
Попереду їхав ще стрункий сивочолий чоловік. За ним зблискували кольчуги й вістря списів — то йшла його надвірна варта. Це був єдиний блиск довкола, а на обличчях під шоломами не спостерігалося жодної радості. Позаду них хлопчаки поганяли тих кількох сухоребрих корів, овець і свиней, які ще лишилися. Де-не-де на возах стояли плетені клітки з курми чи гусьми. За черствим хлібом або рідкісним шматком в’яленого м’яса пильнували ретельніше, ніж за клунками з одежею, робочим знаряддям та іншими пожитками — навіть грубий дерев’яний ідол, що, безглуздо сяючи позолотою, їхав на своєму возі, не привертав до себе такої уваги. Яка ампсіваріям була користь з богів?
Еверард вказав пальцем на старого.
— Той чоловік на чолі валки, — промовив він. — Як гадаєш, це їхній вождь, Бойокал?
— Принаймні так Таціт записав його ім’я, — відказала Флоріс. — Авжеж, це він. Небагато людей у цьому окрузі доживають до такого віку. — Із сумом у голосі вона додала: — Мені здається, він і сам шкодує про це.
— А також про те, що більшість свого життя провів на службі у Риму. Це правда.
Молода жінка, мало не дівчинка, ледве пересувала ноги з немовлям на руках. Дитина плакала, тулячись до оголеної груді, в якій більше не було молока. Германець середніх літ, імовірно, батько дівчини, спираючись на спис як на ціпок, вільною рукою допомагав молодій матері, коли та затиналася. Вочевидь, її чоловік загинув на їхньому шляху, за десятки чи сотні миль звідси.
Еверард засовався в сідлі.
— Їдьмо, — різко промовив він. — До місця зібрання ще чималий шмат дороги, так? Чому ти повела нас цим шляхом?
— Я подумала, що нам слід поглянути на це зблизька, — пояснила Флоріс. — Так, мене також переслідуватиме ця картина. Але тенктери були безпосередніми учасниками цієї події. І нам треба добре знати, про що йдеться, якщо ми хочемо зрозуміти їхнє і Веледине ставлення до неї, а також їхнє ставлення до Веледи.
— М’буть. — Еверард цмокнув до коня, потягнув за повіддя запасного, який наразі віз його скромний багаж, і рушив униз схилом. — Хоча співчуття — неабияка дивовижа в цьому столітті. Найближча спільнота, де його заохочували, проживає в Палестині, але незабаром її розвіє вітром по всьому світу.
«І таким чином рознесе по всій імперії насіння юдаїзму, з якого зійде християнство. Тож не дивно, що чвари й смерті на півночі стануть лише короткою приміткою в книзі історії».
— Тут дуже сильна вірність своєму родові, — нагадала йому Флоріс, — а перед загрозою Риму в західних германців починає зароджуватися почуття кревності, що сягає за межі окремого племені.
«Угу, — пригадав Еверард, — і ти підозрюєш, що Веледа доклалася до цього. Саме тому ми й простежуємо крізь час її шлях у зворотному напрямку — намагаємося збагнути, що вона значить для історії».
Вони знову в’їхали в ліс. Пишне, по-літньому зелене склепіння здіймалося над стежкою, обабіч якої стіною ставав підлісок. Сонячне світло пробивалося крізь листя й бризками розплескувалося по моховинню й тінистим закуткам. По гіллі вогняними кометами шугали вивірки. Пташиний щебет і пахощі квітів впліталися в незглибимий спокій, що панував довкола. Природа вже поглинула й перетравила страждання племені ампсіваріїв.
Між ними та Еверардом простягнулася ниточка співчуття, немов та блискотлива павутина, що колихалася між віттям ліщини. Йому потрібно буде чимало проїхати, перш ніж вона натягнеться й обірветься. І марно казати собі, що він нікого з них не знав і що всі вони померли за вісімнадцять сотень років до його народження. Вони були тут, тепер, такі самі справжні, як ті біженці, що трохи східніше від цих місць на його очах утікали на захід 1945 року. Але, на відміну від тих, ці переселенці не дістануть допомоги й підтримки.
Вочевидь, Таціт у загальних рисах правильно описав події. Хавки вигнали ампсіваріїв з рідних домівок, загарбавши їхні землі. Людей ставало надто багато, щоб поля їхніх предків, з тогочасними методами хліборобства, могли їх прогодувати. Перенаселення — поняття відносне, таке саме давнє, як голод і війна, до яких воно призводить, і таке саме незнищенне. Переможене плем’я вирушило до пониззя Рейну. Вони знали, що там лежать чималі вільні території, попередніх жителів яких вигнали римляни. Вони мали намір приберегти ці землі для військових потреб і розселення відставних легіонерів. Два фризькі племені вже намагалися оселитися тут. Їм наказали забиратися геть, а коли ті вперлися, їх вигнали силою, багатьох убивши, а ще більше відправивши на невольничі ринки. Але ампсіварії були вірними союзниками. Бойокала навіть ув’язнили, коли сорок років тому відмовився підтримати повстання Армінія. Пізніше він служив під проводом Тіберія і Германіка, аж доки вийшов у відставку й зробився вождем свого племені. Звісно, думав він, Рим дозволить йому та його вигнанцям прихилити тут голови.