— Але як же вона цього домагається? Що їй дає таку владу?
— Це ми й намагаємося з’ясувати.
Сонце ковзнуло за верхівки дерев на заході. Долину стали заповнювати сутінки. Вітер війнув холодом. Тепер, коли гості наситилися, він ніс запахи диму й лісових хащів. Раби підтримували багаття, полум’я здіймалось угору, гуготіло, плювалося іскрами. Над головами присутніх, поспішаючи до своїх гнізд, змахували крилами ворони й шугали ластівки, немовби викреслюючи мінливі руни на небі, яке на сході набрало пурпурової барви, а на заході — холодно-зеленої. Замерехтіла вечірня зоря.
Засурмили роги. З королівського дому вийшов гурт воїнів, минув подвір’я й зупинився на втоптаному майданчику зовні. В останніх променях сонця блищали вістря списів. Попереду йшов чоловік у пишно оздобленій туніці, його руки обвивало золоте спіральне обруччя. Це був король. Огорнутим у сутінь натовпом прошелестіло зітхання, потім усі стихли і стали чекати. Еверардове серце закалатало в грудях.
Король промовляв голосно, поважним тоном. Еверард подумав, що в глибині душі той сам був приголомшений. До нас іздалеку, казав король, прибула Ета, про дива якої всі чули і яка хоче провістити тенктерам. На знак пошани до неї і до богині, що подорожувала разом з віщункою, він повелів найближчим жителям переказати про її прибуття своїм сусідам, а ті — далі, по всіх його володіннях. Настали тривожні часи, і потрібно ретельно зважувати всі знамення, які посилають боги. Король попередив, що Етині слова можуть боляче вразити, і закликав сприйняти їх мужньо, як зносять біль, коли треба вправити зламану кістку, подумати над їхнім значенням і над тим, що можна або треба зробити.
Король відступив убік. Дві жінки — можливо, його дружини — принесли високий стілець на трьох ніжках. Віщунка вийшла наперед і сіла на нього.
Еверард силкувався роздивитися її в непевному світлі вогнищ. Як шкода, що не можна було скористатися далекоглядами! Ета здивувала патрульного. Він майже очікував побачити загорнуту в лахи стару відьму. Віщунка, натомість, була ошатно вбрана: у довгий, з короткими рукавами балахон із простої білої вовни, блакитну накидку з хутряною облямівкою, скріплену позолоченою бронзовою брошкою, черевики з тонкої шкіри. Голова непокрита, як у дівчини, але довге каштанове волосся було заплетене в коси, а не розпущене, і пов’язане стрічкою зі зміїної шкіри. Висока, гарної статури, хоч і худорлява, вона рухалася дещо незграбно, немовби її тіло й вона сама не були одним цілим. На видовженому вродливому, наче різьбленому, обличчі ясніли великі очі. Коли нона розтулила рот, бездоганні зуби зблиснули білістю.
«Яка ж вона молода! — подумав Еверард. — Хоча ні. Думаю, років тридцять п’ять. Тут це поважний вік. Вона могла вже бути бабцею, але, як розповідають, ніколи не виходила заміж».
Його очі на якусь мить ковзнули вбік від віщунки, і враз Еверард упізнав чоловіка, що стояв коло неї, темноволосий, похмурий, в темному одязі. «Гайдгін. Звісно, він. На десять років молодший, ніж тоді, коли я вперше його зустрів. Хоча цієї різниці й не помітно, а, точніше сказати, він уже має вигляд того старшого чоловіка».
Ета заговорила. Вона не робила жодних жестів, її руки нерухомо лежали на колінах, а голос, хрипке контральто, лишався тихим. Однак його було добре чути, і була в ньому сталь і зимові вітри.
— Слухайте мене, слухайте уважно, — промовила вона, здійнявши очі до вечірньої зорі над їхніми головами. — Високого роду й низького, сповнені сил і ті, що однією ногою стоять у могилі, приречені на смерть, ті, що дивляться в незвідане сміливо, і ті, що бояться своєї долі, — я прошу вас усіх: почуйте мене. Коли життя втрачено, усе, що залишиться по вас і ваших синах, — це добра слава. Відважний чин не помре, а житиме вічно в людській пам’яті — імена ж легкодухів укриє вічна ніч і порожнеча! Зрадники не дістануть від богів нічого доброго; нічого, крім гніву, не слід сподіватися й ледарям. Хто боїться битися, той втратить свободу і плазуватиме на колінах, щоб підібрати плісняві крихти, а діти його терпітимуть неволю й зневагу. Жінки його безпорадно голоситимуть, коли їх тягтимуть до лупанару. Такі знегоди чекатимуть на нього. Чи ж не краще, щоб дім його згорів, поки він, як герой, нищитиме ворогів, доки не впаде нескорений і не вирушить на небеса? Копита в небі гримотять громами. Б’ють блискавиці вогняними списами. Земля вся дрижить від гніву. Море вдаряє хвилями об береги. Нерга не терпітиме більше наруги. Сповнена люті, вона їде, щоб знищити Рим, боги війни опліч неї, а за ними вовки й ворони.