Ета нагадала про всі ті приниження, яких вони зазнали, про все відібране в них майно, про мертвих, що лежать невідомщені. Крижаними словами віщунка шмагала тенктерів за те, що піддалися загарбникам і покинули в скруті покревників, які звернулися були до них по допомогу. Атож, тенктери начебто не мали вибору, але насправді вони таки вибрали — вибрали ганьбу. Хай скільки жертв приносять вони у святилищах, це їм не поверне честі. Незчисленними бідами — ось чим заплатять вони. І вергельд цей збере Рим.
— Але світанок настане. Чекайте на нього й будьте готові, коли зійде криваве сонце.
Згодом, переглядаючи аудіовізуальний запис і обмірковуючи його, Еверард і Флоріс знову відчули силу слова віщунки. Тоді вона трохи-трохи не захопила і їх, упокорила й схвилювала, як ту юрбу, що, здійнявши зброю, кричала, коли Ета верталася до королівського будинку.
— Вона цілковито переконана в тому, що каже, — мовила Флоріс.
— Навіть більше, — відповів Еверард. — Вона має хист, силу, а справжнє лідерство завжди позначене доторком таємничості, чогось надлюдського… Крім того, мені здається, що потік часу сам несе її…
— …на північ до бруктерів, де вона осяде, а потім…
Що ж до ампсіваріїв, вони блукали роками, іноді знаходили пристановище, іноді їх гнали геть, аж доки, як пише Таціт, «усю їхню молодь вбили у чужих землях, а тих, хто не здужав битися, переможці поділили між собою як воєнну здобич».
II
Зі сходу, лишаючи позаду вранішню зорю, у світ цей в’їхали аси. З-під коліс їхніх возів, які гуркотали так, що двигтіли гори, вихоплювалися іскри й шугали по небу. За кіньми їхніми тягнувся чорний згар. Стріли їхні затьмарювали сонце, а погук бойових рогів пробуджував у людях кривавий шал.
Проти зайд виступили вани. Попереду верхи на бику їхав Фрог із Живим Мечем у руці. Вітер шмагав море, доки збурені хвилі не здійнялися аж до місяця, і той утік з небосхилу. Над хвилями на своєму кораблі прибула Нерда. У правій руці вона тримала Деревну Сокиру, якою кермувала замість весла, а з лівої спускала орлів, що кричали, били й шматували. На чолі її, наче білий жар, пломеніла зоря.
Так боги воювали між собою, а тим часом йотуни з крайніх півночі й півдня споглядали й казали поміж себе, що ця війна розчистить для них дорогу. Але Вотанові птахи це побачили й попередили його. Мімова голова почула й остерегла Фрога. Тоді боги оголосили перемир’я, обмінялися заручниками й провели раду.
Уклавши мир, вони поділили світ між собою і справили весілля: ас із ваном — батько з матір’ю, чаклун із дружиною — і ван із асом — мисливиця з майстром, відьма з воїном. Іменем того, кого вони повісили, іменем тої, кого втопили, власною кров’ю, яку змішали, вони заприсяглися зберігати мир аж до Дня загибелі.
Відтак боги звели стіни для свого захисту — дерев’яний частокіл на півночі й високий кам’яний мур на півдні — і стали правити у своїх володіннях над усім, що підкоряється Закону.
Але один із асів, Леоказ Шахрай, наполовину йотун, не міг угамуватися. Він жалкував за колишніми часами беззаконня і вважав, що тепер його мають за ніщо. Зрештою він вислизнув непоміченим і вирушив на південь, до кам’яного муру. Там він наслав на вартового сон, забрав зі схованки ключ і пробрався до Залізної країни. Там Леоказ домовився з її володарями: діставши від них спис, що звався Убивця Літа, він віддав їм того ключа.
Так Залізним велетам відчинилися двері до земного світу, їхні війська наринули, несучи із собою рабство і смерть. Першим їхніх звірств зазнав захід, і сонце часто сідало в озера крові.
Однак велет Гоад вирушив на північ, маючи на меті досягнути Крижаної країни й укласти союз із йотунами, що жили там. На своєму шляху він чинив усе, що хотів: забирав з пасовиськ корів; розкидав будинки, шукаючи поживи; сіяв пожежі й убивав людей заради розваги. По собі він лишав руйновища.
Велет вийшов на берег моря й помітив удалині Нерду. Богиня сиділа на шхері й, ні про що не здогадуючись, розчісувала волосся. Пасма її сяяли, наче золото, а перса були, наче сніг, коли на ньому лежать блакитні тіні. Гоад запалав хіттю. Тихо, як ніч, попри свою величінь, велет підкрався до богині, перебрів узмор’я й накинувся на неї. Коли Нерда запручалася, він ударив її головою об камінь і приголомшив. Там, у прибої, він учинив ґвалт над нею.
Хоч і був відплив, але вода здійнялася над рифом, щоб приховати наругу. Через це багато кораблів розбилося об скелі, а моряків їхніх забрали хвилі. Та це не могло загасити люті й утопити горе Нерди.
Отямившись із диким криком, вона побачила, що знову сама. На крилах шторму богиня кинулася до своєї домівки за вечірнім сонцем.