— Куди він пішов? — закричала вона.
— Ми не знаємо, — заплакали її доньки, — знаємо тільки, що він пішов від моря.
— Помста наздожене його, — промовила Нерда.
Вона повернулася на суходіл і вирушила до оселі, яку ділила з Фрогом, щоб попросити в нього допомоги. Але була весна, і Фрог подався пробуджувати життя — вона теж мала супроводжувати його. Тим-то не могла Нерда зажадати собі бика Землетрясця, як було домовлено.
Тоді вона закликала до себе найстаршого сина й обернула його на велетенського чорного жеребця. Сівши на нього верхи, Нерда вирушила до Асгейму. Вотан дав їй свій несхибний спис, а Тіваз — Шолом Жаху, і богиня поспішила Гоадовим слідом. Нужденний то був рік, коли вона покинула Фрога й море.
Гоад почув, що Нерда їде по нього. Він видерся на гору й здійняв свою палицю, готуючись до битви. Упала ніч. Зійшов місяць. У його сяйві вдалині Гоад побачив спис, шолом і лиховісного жеребця. Відвага покинула його, і велет кинувся втікати на захід. Він біг так швидко, що Нерда ледве тримала його в полі зору.
Гоад добіг до своїх побратимів, Залізних велетів, і став благати їх допомогти. Щит до щита, велети стали лавою перед ним. Нерда метнула спис понад їхніми головами й прохромила ним свого ворога. Кров його затопила долини.
Нерда подалася додому, досі сповнена гніву на Фрога через порушену обіцянку.
— Я братиму бика, коли схочу, — мовила вона, — і ти тяжко шкодуватимеш про нього, коли настане День загибелі.
Фрог теж лютився на неї через те, що Нерда вчинила з їхнім сином. Вони розійшлися.
Проти Зимового сонцевороту богиня породила дев’ятеро синів — Гоадове випліддя — й обернула їх на псів, таких самих чорних, як і її кінь.
Тонар Громовик приїхав до її оселі.
— Фрог полишив сестру, а ти — брата, щоб бути вам разом, — мовив він. — Якщо ви не зійдетеся, життя загине що на землі, що в морі. Чим тоді годуватися богам?
Тим-то оповесні Нерда повернулася до чоловіка, та неохоче, і восени знову пішла від нього. Відтоді так діється щороку.
— Леоказ зламав нашу клятву, — мовив до неї Вотан. — Відтепер у світі ніколи не буде миру. Нам всім дуже потрібен мій спис.
— Я відшукаю й поверну тобі списа, — відказала Нерда, — якщо ти пообіцяєш знову дати мені його, а Тіваз — свій шолом, коли я виїду на полювання.
Потік крові відніс спис у море. Довго Нерда мандрувала в його пошуках. Багато розповідали про дивну жінку, що приходила то до одного краю, то до іншого. Тим, хто гостинно приймав її, вона віддячувала: зцілювала рани, зараджувала їхньому лихові, провіщала майбутнє. Вона і тепер посилає жінок мандрувати по світу й чинити так, як чинила вона, її ім’ям і на її веління. Врешті-решт вона знайшла спис, що плив під вечірньою зорею.
Проте її не полишає мстивість. Коли старий рік повертає на новий, та й у будь-який інший час, коли її серце холоне на згадку про кривду, Нерда виїжджає на полювання. На коні, зі зграєю собак, списом у руці й шоломом на голові, вона мчить разом із нічним вітром, налітає на Залізних велетів, жене геть примари лиходіїв, несе біди на голови ворогів тих, хто шанує її. Лячно почути в небі всю цю гуркотнечу — гук мисливського рога, стукіт копит, завивання собак — звуки Дикого полювання. Однак чоловіки, що здіймуть зброю проти тих, кого ненавидить Нерда, матимуть її суворе благословення.
11
49 рік н. е.
На захід від Ельби, південніше від того місця, де одного дня постане Гамбург, простяглася земля лангобардів. За кілька століть їхні нащадки захоплять Північну Італію, заснують королівство, що стане відомим як Лангобардське, і цим завершать переселення, яке триватиме кілька поколінь. Наразі ж вони — лише одне з германських племен, хоча й доволі могутнє, яке завдало римлянам у Тевтобурзькому лісі чимало важких ударів. Згодом їхні сокири допомогли сусідам-херускам обрати собі короля. Заможні й гордовиті, лангобарди вели торгівлю й розносили вісті від Рейну до Вісли, від кімврів у Ютландії до квадів на Дунаї. Флоріс вирішила, що їм з Еверардом не вдасться просто так приїхати й назватися нужденними подорожніми з тих чи тих країв. Так можна було вчинити в сімдесятих чи шістдесятих роках у племенах на західному прикордонні, пов’язаних ворожими, підданськими чи мирними стосунками з Римом більше, ніж зі східняками. Надто великий був ризик помилитися.
Але тут ось уже два роки проживала Ета. І саме тут мав лежати ще один ключ до таємниці її походження, а крім того, це була можливість глибше дослідити вплив віщунки на ті племена, через які пролягав її шлях.