— Як їй це вдається? — прошепотів Еверард.
— Вона несе міф, — промовила Флоріс. — Чи не так?
Ульструп здивовано кивнув.
— Як ви здогадалися?
— Я чула її промову в майбутньому і добре знаю, що може справити вплив на фризів. Вони не мали б аж надто відрізнятися від своїх східних родичів.
— Маєте рацію. Мабуть, різниця між ними не більша за різницю між сучасними нам німцями й нідерландцями. Звісно, Ета не несе цілковито нової релігії. Це поза язичницьким світоглядом. Власне кажучи, мені видається, що її ідеї еволюціонують у дорозі. Вона ж навіть не вигадує нового божества. Її богиню знають більшість германських племен. Тут її називають Нерда. Якоюсь мірою вона відповідає Нерті, культ якої описував Таціт. Пригадуєте?
Еверард кивнув. У «Германії» розповідалося про критий віз, яким по германських землях возили зображення богині. Тоді припинялися війни, і наставав час для святкувань та обрядів родючості. Після цього богиня поверталася до свого священного лісу — ідола несли до відлюдного озера, де його обмивали раби, яких одразу ж по тому топили. Ніхто не запитував: «Що ж це за образ, який дозволено бачити тільки очам приречених на смерть?»
— Доволі жорстока богиня, — промовив Еверард.
Неоязичники його рідної доби не згадували про Нерту у своїх казках про часи доісторичного матріархату, коли всі були милі й добрі.
— Саме їхнє життя доволі жорстоке, — зауважила Флоріс.
В Ульструпові прокинувся вчений:
— Це, вочевидь, одна з фігур місцевого хтонічного пантеону — так званих ванів, — сказав він. — Їхній культ виник ще до того, як у цих краях з’явилися індоєвропейці, які принесли із собою своїх типово войовничих небесних богів-чоловіків — асів. Туманні згадки про сутичку двох культур збереглися у міфах про війну між двома расами богів, яка зрештою закінчилася мирним договором і шлюбами. Нерта — або Нерда — поки що жіноче божество. За кілька століть воно стане чоловічим — еддичним богом Ньйордом, батьком Фреї і Фрея. Наразі ж Фрей — її чоловік. Ньйорд буде морський бог, тоді як Нерта, хоч і пов’язана з морем, але також є богинею родючості.
Флоріс торкнулася Еверардової руки.
— Ти враз якось посмутнів, — тихо промовила вона.
Він стенувся.
— Вибачте. Я задумався про інше. Мені саме пригадався один випадок, якому ще тільки належить статись у готів, пов’язаний з їхніми богами. Але то буде лише незначне скаламучення в потоці часу, яке вдасться легко виправити, хоча й воно дорого коштуватиме людям, яких стосуватиметься. Наша ситуація відрізняється від тієї. Не знаю як, але нутром відчуваю, що відрізняється.
Флоріс звернулася до Ульструпа:
— То що проповідує Ета? — запитала вона.
Етнограф здригнувся.
— «Проповідує»? Моторошне слово. Язичники не проповідують — принаймні язичники-германці, — а християнство на цей час лише переслідувана єврейська єресь. Ні, Ета не відкидає Вотана й решту богів. Вона просто розповідає нові історії про Нерду та її могутність. Але суть цих розповідей аж ніяк не проста. А запал і красномовство… справді дають змогу назвати їх проповідями. Досі ці племена нічого такого не чули. Вони… не мають імунітету. Саме тому багато германців так охоче приймуть християнство, коли сюди дістануться місіонери. — Немовби захищаючись, він став говорити сухіше. — Звісно, для навернення до християнства існуватимуть і політичні та економічні причини, які, безперечно, й будуть вирішальними у більшості випадків. Ета не пропонує нічого такого, якщо не брати до уваги її ненависть до Риму й пророцтв про його загибель.
Еверард потер підборіддя.
— Отже, вона сама винайшла проповідь, ще й пронизану релігійним запалом? — запитав він. — Як? Чому?
— Це ми мусимо з’ясувати, — відказала Флоріс.
— Що це за нові міфи? — поцікавився Еверард.
Ульструп, наморщивши чоло, уп’явся поглядом удалечінь.
— Багато часу забере переказувати все, що я дізнався. І, як ви розумієте, в Ети немає чіткої теологічної системи — її уявлення ще в зародковому стані. До того ж я сумніваюся, що чув усе — чи то з її вуст, чи то з чужих. І, звісно, я не знаю того, що з’явиться з часом. Однак… вона не каже про це прямо — можливо, сама цього не усвідомлює, — але Ета перетворює свою богиню на постать щонайменше таку саму могутню, таку саму… всеохопну, як решта божеств. Нерда не те щоб зазіхає на Вотанову владу над мертвими, але вона теж приймає їх у своїй оселі, теж веде їх на Дике полювання. Вона стає божеством війни, як Тіваз, і тою, кому призначено знищити Рим. Як Тонар, вона панує над стихіями, погодою, штормами, а також морем, ріками, озерами — усією водою. Місяць теж належить їй…