— Здоров, — приязно звернувся до нього Еверард. Патрульний лише зовні був спокійний: на потилиці в нього аж сироти повиступали.
— Вітаю, — буркнув Гайдгін. Така непривітність, що вважалася нормальною для молодиків його віку в Америці двадцятого століття, тут могла спричинитися до чималих клопотів. — Чого тобі? — Він замовк, а потім грубо додав: — Не йди за нею. Вона хоче побути на самоті.
— Це безпечно для неї? — Ще одне природне запитання.
— Вона далеко не піде й повернеться, перш ніж настане ніч. До того ж… — Знову Гайдгін замовк. Він наче боровся сам із собою. Еверард гадав, що юнацьке бажання здаватися важливим і загадковим візьме гору над обережністю. Однак фраза, яку він почув, мало не лякала своєю щирістю: — Той, хто образить її, зазнає страждань, гірших за смерть. Вона — обраниця богині.
Невже справді раптом дмухнув холодніший вітер?
— То ти її добре знаєш?
— Я… подорожую з нею.
— Куди?
— А тобі що до того? — спалахнув Гайдгін. — Дай мені спокій.
— Та годі тобі, друже, вгамуйся, — промовив Еверард. Часом бути великим і дорослим неабияк допомагає. — Мені лише цікаво, я ж бо з чужих земель. Я б радо послухав більше про… Ету — так, здається, корабельник назвав її. А ти, мабуть, Гайдгін?
У хлопцеві прокинулася цікавість, і він трохи розслабився.
— А ти хто? Ми ще коли підпливали, помітили тебе.
— Я мандрівник, Маринг з маркоманів. Ви, мабуть, і не чули про моє плем’я. Сьогодні ввечері я розповім вам свою історію.
— Куди ти прямуєш?
— Куди веде доля.
На мить Гайдгін завмер. Хлюпотів невеличкий прибій. Квилив мартин.
— Може, ти посланий? — видихнув юнак.
Серце Еверардові мало не вистрибнуло з грудей, однак він змусив себе промовити звичним тоном:
— Хто ж міг мене послати й навіщо?
— Дивися сам, — вихопилося в Гайдгіна. — Ета прямує туди, куди наказує їй Ньєрда, снами й знаками. Тепер вона гадає, що ми маємо саме тут покинути корабель і рушити далі суходолом. Я намагався переконати її, що це бідний край, де поселення розкидані далеко одне від одного, а на дорогах можуть чигати розбійники. Але вона… — Хлопець натужно ковтнув. Його супутницю мала б захищати богиня. Віра боролася в ньому зі здоровим глуздом і знайшла компроміс. — Якби з нами пішов ще один воїн…
— О, пречудово! — почувся радісний голос Флоріс.
— Не знаю, як добре мені вдасться роль посланця долі, — попередив її Еверард.
— Принаймні ти зможеш втягнути його в розмову.
— Гаразд, спробую.
Він мовив до Гайдгіна:
— Для мене твої слова геть несподівані, ти ж розумієш. Але ми можемо це обговорити. У мене на цю мить нема жодних справ, а в тебе? Ходімо, прогуляємося, а тим часом ти розкажеш мені про себе й про Ету.
Хлопчина втупив погляд собі під ноги. Він кусав губу, червонів, бліднув і знову червонів.
— Це не так просто, як ти гадаєш, — витиснув він із себе.
— І все ж, перш ніж присягати на вірність, мені треба бодай щось знати, так? — Еверард поплескав пониклого хлопця по плечу. — Не поспішай, заспокойся, але розкажи мені всю вашу історію.
— Ета… Вона має… Вона вирішуватиме…
— Хто ж вона така, що ти, чоловік, чекаєш на її слово? — «Вияви повагу». — Може, вона, ця дівчина, провісниця? Велика б то була річ.
Гайдгін підвів очі. Він тремтів.
— Так, і навіть більше. Перед нею з’явилася богиня, і тепер Ета належить їй і повинна нести по всьому світу слово про лють Ньєрди.
— Що? І на кого ж богиня так розгнівалася?
— На людей Ромабургу.
— Чому? Що вони накоїли? — «У цих-то місцях, таких далеких від Риму».
— Вони… вони… Ні, я не можу сказати, це святотатство. Дочекайся зустрічі з нею. Вона розповість тобі те, що вважатиме за потрібне.
— Ти забагато від мене просиш, — цілком слушно заперечив Еверард, як вчинив би кожен практичний найманець. — Ти нічого не кажеш про те, що з вами сталося, ні про те, куди ви прямуєте й чому, але хочеш, щоб я, ризикуючи своїм життям, охороняв дівчину, яка може пробудити хіть у будь-якому волоцюзі й жадобу наживи в будь-якому работорговці…
Гайдгін скрикнув. Зблиснув меч, вихоплений з піхов.
— Та як ти смієш!
Клинок зі свистом розітнув повітря.