Ніхто не знав нічого певного про це королівство. Лежало воно десь далеко на півдні, але воїни його, наче сарана, поїдали одну землю за іншою. Із того королівства сюди просочувалися майстерно виготовлені речі: скляні й срібні посудини, металеві диски з ликами на них, маленькі фігурки, такі неймовірно досконалі, що здавалися живими. Потік товарів ширшав, і щороку на Ейн їх потрапляло дедалі більше. І ось тепер римські купці нарешті самі дісталися до країни геатів! Ті, хто лишався в Лайкіані, заздрісними очима дивилися на своїх одноплеменців, що вирушали на ярмарок.
Майже не маючи повсякденної роботи, вони втішалися байдикуванням. Ніщо не віщувало лиха того дня, седмицею пізніше, коли Ета й Гайдгін вирушили на західний берег.
Розлого розпростерлося вересове пустище, а коли поселення зникло з очей, краєвид зробився геть безлюдним, безлісим і пласким, тим-то більшу частину світу забирало небо. У безкрайній блакиті на паморочливій висоті линули сліпучо-білі хмарини. Сонце лило на землю світло й тепло. Серед тьмавого вересу палахкотіли червоним маки, жовтів дрік. Ета й Гайдгін сіли трохи перепочити й відчули терпкий запах шпергелю. Тишу порушувало лиш гудіння бджіл і пісня жайворона на сході. Раптом затріпотіли крила, і просто над їхніми головами спурхнула куріпка. Вони подивилися одне одному в очі й голосно розсміялися над власним зачудуванням. Вони йшли, тримаючись за руки, не більше — цнота була у звичаї їхнього народу, а Гайдгін сам почувався охоронцем крихкої святині.
Їхня дорога обігнула берегові кручі, що простяглися від нив на північ, і вивела крізь лісок до узбережжя. Трава, всіяна дикими квітами, наче зорями, росла аж попри саму воду. Хвильки хлюпотіли серед каміння, яке віками обточувалося, мінились та іскрилися далі від берега. На тому боці протоки темною тінню на обрії виднілася велика земля. Неподалік на камені сушили крила на вітрі баклани. Пролетів лелека, білий символ удачі й добробуту.
Гайдгіну раптом перехопило дух. Палець його здійнявся, вказуючи на щось.
— Дивися! — скрикнув він.
Ета, примружившись від яскравого блиску хвиль, глянула на північ. Голос її затремтів:
— Що це?
— Корабель, — відказав юнак, — і він пливе сюди. Великий-великий корабель.
— Не може бути. Оце, що над ним…
— Я чув про такі штуки. Люди, які бували в інших краях, часом бачили такі пристосування. Вони ловлять вітер, і той штовхає корабель уперед. Це мусить бути римський корабель, Ето. Він прямує додому з Каупавіка, і ми прийшли саме вчасно, щоб побачити його.
Зачаровані, вони дивилися, забувши про все на світі. Дивоглядний корабель, ковзаючи по хвилях, ішов зовсім поруч. Чорний із золотою облямівкою, він був не довший за велике судно північних народів, але значно ширший, із округлим черевом, у якому міг перевозити незліченні скарби. Корабель мав високу палубу, на ній стояли люди. Здавалося, їх сила-силенна, досить, щоб відборонитися від будь-яких розбійників. Ніс корабля велично вигинався вгору й назад, тимчасом як на кормі здіймалася різьблена шия велетенського лебедя. Посередині між ними містилося дерев’яне приміщення. Не весла рухали це судно. На велетенській палі з поперечиною надимався широченний клапоть полотна. Корабель ішов безгучно, розтинаючи носом хвилі й лишаючи за двома лопатями керма вировиння піни.
— Певно, вони улюбленці Ньєрди, — видихнула Ета.
— Тепер я розумію, як вони підкорили собі пів світу, — схвильовано промовив Гайдгін. — Хто може їм опиратися?
Корабель змінив курс і наблизився до берега. Юнак і дівчина побачили, що команда вдивляється в їхній бік. Почулися далекі вигуки.
— Поглянь! Я… мені здається, вони справді дивляться на нас, — затинаючись, промовила Ета. — Що їм потрібно?
— Може… хочуть, щоб я приєднався до них, — відказав Гайдгін. — Я чув від мандрівників, які бували в західних краях, що римляни набирають до свого війська місцевих жителів, якщо їм бракує людей через хвороби або ще щось…
Ета вражено поглянула на нього.
— Ти пішов би з ними?
— Ні, ніколи! — Її пальці міцно стиснули його долоню. Він стиснув у відповідь. — Та однаково, вислухаймо їх, якщо вони пристануть-таки до берега. Може, їм потрібно щось інше, і вони добре заплатять за допомогу. — Було видно, як на його шиї пульсує жилка.
У воду з плескотом занурилося те, що, мабуть, було якорем, хоча замість каменя до кінця линви був прикріплений гак. На іншій линві опустилася шлюпка. Моряки підтягнули її до борту й скинули мотузяну драбину. Кілька людей злізли по ній і посідали на лавицях. Їхні товариші подали їм весла. Один чоловік підвівся й показав гарний плащ, який взяв із собою.