— Він усміхається й махає до нас, — мовив Гайдгін. — Авжеж, вони чогось хочуть і сподіваються, що ми їм допоможемо.
— Яке прекрасне це вбрання, — прошепотіла Ета. — Мабуть, таку накидку вдягає Ньєрда, коли йде на гостину до інших богів.
— Може, ще до заходу сонця вона стане твоєю.
— О, я не смію думати про таке.
— Агов, там! — закричав чоловік у шлюпці.
Він був найвищий серед усіх і світловолосий — поза всяким сумнівом, тлумач, родом германець. Решта були різномастою збираниною — хто також світлявий, хто темніший за Гайдгіна. Воно й не дивно — римляни ж бо мали під собою чимало народів. Усі були вдягнені в туніки до колін, а ноги в них були голі. Ета спаленіла й відвела погляд від корабля: на палубі більшість ходили взагалі без одягу.
— Не бійтеся, — гукнув германець. — Ми маємо до вас справу.
Гайдгін також почервонів.
— Альваринги не знають, що таке страх, — крикнув він у відповідь. Голос його зірвався, і він ще більше залився рум’янцем.
Римляни гребли до берега. Юнак і дівчина чекали, кров стугоніла їм у скронях. Шлюпка пристала, один з моряків вистрибнув і прив’язав її. Той, що мав накидку, повів римлян угору берегом. З його обличчя не сходила усмішка.
Гайдгін міцно стиснув свого списа.
— Ето, — промовив він. — Щось мені не подобається їхній вигляд. Думаю, буде розумніше триматися від них далі…
Та вже було запізно. Ватажок вигукнув наказ. Його люди кинулися вперед, і перш ніж Гайдгін встиг здійняти свою зброю, за ратище вхопилися чужі руки. Хтось зайшов йому за спину й борецьким хватом стиснув руки. Гайдгін з криком пручався. Його вдарили по потилиці короткою палицею, на яку він не звернув уваги — нападники не мали зброї, крім ножів. Уміло завданий удар, серйозно не зашкодивши, приголомшив юнака. Він осів на землю, і його зв’язали.
Ета кинулася тікати. Один з моряків схопив її за волосся. Підбігли ще двоє і жбурнули її на траву. Дівчина кричала й пручалася. Ще двоє притисли їй ноги. Ватажок опустився навколішки між її розведеними стегнами. Він посміхався. З кутика його рота текла слина. Римлянин задер їй спідницю.
— Тролі, лайно собаче, я вас уб’ю, — кволо шаленів Гайдгін крізь біль, що розколював йому череп. — Присягаюся всіма богами війни, що допоки я живий, ви назавжди будете моїми ворогами. Ваш Ромабурґ згорить…
Ніхто його не слухав. Римляни робили свою справу там, де лежала притиснута до землі Ета.
14
43 рік н. е.
Було нескладно відстежити маршрут Ваґніо у зворотному напрямку, до моменту відбуття корабля з Еланду. Уміння й наполегливість патрульних допомогли їм виявити, що хлопець і дівчина прийшли до капітана додому з поселення, яке лежало миль за двадцять на південь. Але що сталося перед цим? Варто було б обережно порозпитувати місцевих, але спершу Еверард і Флоріс хотіли оглянути з повітря кілька попередніх місяців. Що більше інформації вони зберуть заздалегідь, то краще. Ваґніо міг і не чути про якусь подію, як-от про вбивство, якому родина не дала розголосу. Або ж він і його люди могли не схотіти розповідати все чужоземцям. Або ж Еверард міг просто не встигнути розпитати про все, перш ніж обставини змусили його покинути табір на березі.
Лишивши ваговіз і коней у схованці, агенти вирушили кожен на своєму часолеті. План пошуків полягав у стрибках від точки до точки в наперед визначеній просторово-часовій сітці. В разі якби помітили щось незвичне, вони спостерігали б за цим так пильно і так довго, скільки потрібно. Такий метод не гарантував успіху, але це було краще, ніж нічого, а їхній життєвий ресурс був не безмежний, щоб його тут витрачати.
На висоті одної милі над поселенням вони перемайнули від вогнищ літнього сонцевороту на кілька тижнів уперед і зависли в неозорій блакиті. Повітря було розріджене й холодне. Перед очима агентів розкинулася широка панорама: залите сонячним сяйвом Балтійське море, пагорби й ліси Швеції на заході, вузька смуга Еланда з латками вересових пустищ, трав’яних лук, лісів, скель, піску — мине ще багато темних століть, доки з’являться всі ці географічні назви.
Еверард повів сканером довкола й враз заціпенів.
— Он там! — вигукнув він у мікрофон біля горла. — На сьомій годині — бачиш?
Флоріс аж присвиснула.
— Бачу. Римський корабель, так? Заякорився біля берега. — І замислено додала: — Найімовірніше, ґалло-римський. Скоріше з Бордо чи Булоні, ніж з котрогось середземноморського порту. Ти ж знаєш, римляни ніколи не мали постійних і прямих торговельних відносин зі Скандинавією, але в письмових джерелах згадується про кілька офіційних візитів і про те, що зрідка купці подорожували аж до Данії і далі, щоб оминути довгий ланцюжок посередників. Надто, коли йшлося про бурштин.