— Тепер розумію. — Вона сплела пальці докупи. — Я діяла нерозумно й непрофесійно, так? Мене не готували до таких завдань, але це, звісно, не виправдання. Мені дуже шкода.
— Ну, ти заскочила мене зненацька, — пробурчав Еверард. — Коли ти рвонула вниз, я на секунду сторопів. А потім — що мені лишалося робити? Певна річ, я не міг ще більше заплутати причинно-наслідкові зв’язки, не міг дозволити Гайдгінові побачити моє обличчя, щоб він не пізнав мене в Колонії цього року. Стрибнути в назад у майбутнє, замаскуватися інакше, ніж того разу на березі, і повернутися тої самої хвилини? Теж ні. Нічого доброго б із того не вийшло, це лише погіршило б справу, якби смертні побачили сварку між богами. Мені лишалося тільки підіграти тобі.
— Мені шкода, — у розпачі промовила вона. — Я нічого не могла із собою вдіяти. Там була Ета, Веледа, яку я бачила в лангобардів… жодна жінка не справляла на мене більшого враження… я знала її… але тут це була юна дівчинка, а ті тварюки…
— Звісно. Скажена лють разом зі співчуттям, що переповнює все твоє єство.
Флоріс випросталася. Її руки стиснулися в кулаки, вона глянула прямо на Еверарда і сказала:
— Я пояснюю, а не прошу пробачення. Я готова беззаперечно прийняти будь-яке покарання, яке Патруль вирішить застосувати до мене.
Еверард кілька секунд стояв мовчки, тоді криво посміхнувся й відповів:
— Не буде жодного покарання, якщо далі ти працюватимеш фахово й сумлінно. А я в цьому переконаний. Як залучений до цієї справи позачасовий агент, я маю право виносити свій присуд. Отож, тебе не будуть карати.
Флоріс часто закліпала, протерла зап’ястком очі й мовила тремтливим голосом:
— Ти до мене дуже добрий. Те, що ми працюємо разом…
— Агов, не думай про мене так погано! — запротестував він. — Авжеж, ти чудова напарниця, але я не дозволив би цій обставині вплинути на моє рішення… Хіба що трішки. Тут важить те, що ти виявила себе першокласним оперативником, а таких Патрулю завжди бракує. А найголовніше те, що це, власне кажучи, не твоя провина.
— Що? — спантеличено перепитала Флоріс. — Я ж дозволила почуттям узяти гору…
— За обставин, коли тебе важко звинувачувати в цьому. Я не певен, чи сам діяв би інакше, хіба що, може, трохи обачніше: але я не жінка. Мене не турбує, що довелося вбити тих покидьків. Я не отримав від цього задоволення, тим паче, що вони не мали проти мене жодного шансу. Але позаяк це треба було зробити, погані сни мене не мучитимуть. — Еверард на хвилю замовк. — Знаєш, коли я ще був молодий і зелений, до того, як вступив до Патруля, то вважав, що за зґвалтування має бути смертна кара, поки одна жінка не зауважила, що тоді ґвалтівник не матиме причини лишити жертву живою. Але мої почуття лишилися тими самими. Якщо я добре пригадую, у твоїх Нідерландах двадцятого століття проблему вирішують цивілізовано-холоднокровним шляхом — кастрацією.
— І все ж я…
— Облиш уже себе катувати. Ти ж не м’якотіла дівчинка. Відкладімо емоції вбік і поміркуймо про те, що сталося, з погляду Патруля. Просто послухай. Цілком очевидно — думаю, ти з цим згодна, — що то були морські торговці, які завершили свої справи на Еланді (якщо взагалі мали там якісь справи) і, ймовірно, прямували додому. Так сталося, що на тому пустельному березі вони помітили Ету й Гайдгіна і вирішили скористатися нагодою. Таке нерідко траплялося в стародавньому світі. Може, вони не планували повертатися на Еланд, може, вели справи з іншим племенем (з повітря мені видалося, що острів розділений), а може, думали, що ніхто не дізнається. У будь-якому разі, вони схопили дітей. Якби ми не втрутилися, вони забрали б Гайдгіна, щоб продати його в рабство. Ету також, якщо тільки не скалічили б її так, що наприкінці лишалося б хіба, заради розваги, перерізати їй горло. Ось що було б. Випадок, подібний до тисяч інших, що не мають значення ні для кого, крім самих жертв, які невдовзі гинуть, пропадають і про них навіки забувають.
Флоріс схрестила руки, досі стиснуті в кулаки, на грудях. В очах її зблиснуло останнє світло дня.
— Натомість…
Еверард кивнув.
— Так. Натомість з’явилися ми. Нам доведеться розшукати її рідне поселення, навідатися до нього за кілька років після того, як Ета його вже покинула, обережно порозпитувати, познайомитися з її одноплеменцями. Тоді, можливо, ми зрозуміємо, як маленька бідолашна Ета стала грізною Веледою.
Флоріс насупилася.