— Мені здається, я розумію. У… у загальних рисах. Я можу уявити себе на її місці. Думаю, Ета була кмітливіша й чуйніша за більшість своїх одноплеменців, набожніша, якщо так можна сказати про язичницю. На неї впав увесь той жах: переляк, сором, розпач; те брутальне насильство розчавило не лише її тіло, але й дух. Аж тут з’являється справжня богиня, вбиває негідників і приголублює Ету. Із дна пекла — до вершини слави… Але потім, потім! Та скверна, те почуття, що тебе збезчестили, ніколи остаточно не покидає жінки, Менсе. А їй ще гірше, адже в Германській залізній добі кров і лоно священні для роду, а перелюб дружини карається щонайжорстокішою смертю. Гадаю, одноплеменці не звинувачуватимуть її за те, чому вона не могла запобігти, але на ній лишиться немовби тавро, а елемент надприродного викликатиме, мабуть, скоріше страх, ніж пошану. Язичницькі боги підступні, часто жорстокі. Я не здивуюся, якщо Ета й Гайдгін не наважилися розповісти про все. Можливо, вони взагалі нічого не сказали, і це теж мордуватиме їх.
Еверардові страшенно хотілося закурити люльку, але він вирішив, що не варто саме тепер іти до часолета, щоб дістати її з багажника. Флоріс зараз дуже вразлива. «Вона ніколи раніше не називала мене на ім’я, адже ми завжди так ретельно уникали ускладнень у стосунках. Думаю, вона навіть не помітила цього».
— Можливо, твоя правда, — погодився він. — А проте надприродне втручання відбулося. Завдяки йому вони лишилися живі й вільні. Може, тіло Ети й збезчещене, але не душа. Навіщось вона виявилася потрібна богині. Мабуть, у неї особливе призначення, мабуть, вона обрана для чогось великого. Тільки ж для чого? Ну, а коли Гайдгін, сповнений чоловічої мстивості, постійно торочитиме їй… В умовах її суспільства це має сенс: їй призначено нести погибель Риму.
— На своєму далекому й тихому острові вона не могла нічого вдіяти, — докінчила думку Флоріс. — І не могла більше жити, як раніше. Ета подалася на захід, переконана, що богиня оберігає її. Гайдгін вирушив разом із нею. Обоє вони нашкребли достатньо товарів, щоб оплатити переправу морем. Те, що вони бачили й чули в дорозі про вчинки римлян, лише підживлювало їхню ненависть і переконання в правильності своєї місії. Але, я думаю, попри все, попри те, що це так рідко трапляється в цьому суспільстві, я думаю, що Гайдгін кохав її.
— Підозрюю, кохає й досі. Дивовижно, але й цілком очевидно, що Ета ніколи не ділила з ним ліжка.
— Це можна зрозуміти, — зітхнула Флоріс. — Вона після того, що їй довелося зазнати… А він щонайменше просто не міг змусити себе зазіхнути на обраницю богині. Я чула, у бруктерів він має дружину й дітей.
— Угу. Отже, за іронією долі, наше розслідування причин збурення в просторі-часі виявилося цією причиною. Насправді такий взаємозв’язок трапляється аж ніяк не вперше. І це ще одна підстава не винуватити себе, Янне. Причинно-наслідкова петля часто є дуже потужною й підступною. Наше завдання — не дозволити їй перетворитися на причинно-наслідковий вихор. Ми маємо запобігти тим подіям, що ведуть до Таціта-другого, і водночас не порушити тих, що описані Тацітом-першим.
— Як? — розпачливо запитала Флоріс. — Як ми наважимося знову втрутитися? Може, звернутися по допомогу до… данелліанців?
Еверард ледь-ледь усміхнувся.
— Гм, мені наше становище не видається аж таким безнадійним. Ти ж знаєш, від нас очікують, що ми впораємося самі з усім, з чим можемо, щоб заощадити життєвий ресурс інших агентів. По-перше, як я вже згадував, мені видається корисним побути якийсь час на Еланді, дослідити середовище, в якому зростала Ета. Потім ми повернемося до цього року, до батавів і римлян, і… є в мене деякі міркування, але спершу я маю ґрунтовно обговорити їх з тобою: твоя роль буде життєво важлива, байдуже, як ми вирішимо діяти.
— Я зроблю все, що зможу.
Якусь хвилю вони стояли мовчки. Повітря холоднішало. Схилами пагорба здіймалася ніч. Призахідні кольори вигоріли й зробилися сірими. Угорі зайнялася вечірня зоря.
Еверард почув уривчасте дихання. У сутінках він побачив, що Флоріс тремтить, обхопивши себе руками.
— Що сталося, Янне? — запитав він, уже здогадуючись.
Вона глянула кудись у темряву.
— Усі ці смерті і біль, втрати і горе…
— Це норма історії.
— Я знаю, знаю, але… Я думала, що мене загартувало життя з фризами, але сьогодні, у моєму сьогодні, я вбила людей і… і я не зможу спокійно заснути…
Еверард підступив ближче, поклав руки їй на плечі, прошепотів щось заспокійливе. Флоріс обернулася й рвучко обійняла його. Що йому лишалося, як не відповісти тим самим? Коли вона звела до нього своє обличчя, що йому лишалося, як не поцілувати її?