Вона палко відповіла. Вуста її були солоні на смак.
— О Менсе, так, так, будь ласка! Хіба тобі самому не хочеться забутися цієї ночі?
16
З незримого неба мжичка сіялася на вже наполовину затоплену дощами землю. Погляд швидко губився в довколишній сірості: одноманітні поля, зблякла трава, голі дерева, що гойдались на вітрі, залишки спаленого будинку, що розчинились у полуденній сутіні. Одяг не рятував від вологого холоду. Північний вітер, завиваючи, ніс запах боліт, моря й зими, яка йшла від полюса.
Еверард згорбився в сідлі, загорнувшись якомога щільніше у плащ. З каптура повз його обличчя скрапувала вода. Кінські копита чвакали, переступаючи в глибокій, аж по бабки, багнюці. А це ж була під’їзна дорога до головної садиби маєтку.
Будівля бовваніла попереду. У дещо зміненому середземноморському стилі, з череп’яним дахом, тинькований, цей будинок звів Бурмунд, коли був ще Цивілісом, союзником і воєначальником Риму. Дружина господарювала, діти наповнювали сміхом дім, який тепер правив за ставку Петіллію Церіалу.
У портику стояли двоє вартових. Коли патрульний, під’їхавши до сходів, напнув повіддя, вони, як і прибрамна сторожа раніше, запитали, хто він і чого йому треба.
— Я Еверард Гот, — відказав він. — Ваш командувач чекає на мене.
Один солдат запитливо глянув на свого товариша. Той кивнув.
— Я отримав вказівки щодо тебе, — мовив він. — Власне кажучи, я супроводжував попереднього гінця.
Невже він хапався за останні залишки пихи й важливості? Солдат шморгав носом і чхав. А тим першим, мабуть, в останню хвилину замінили офіцера, який зліг у лихоманці й цокотів зубами в бараку для хворих. Хоча вартові, схоже, були ґалльського племені, обоє мали доволі жалюгідний вигляд. Обладунки потьмяніли, «спідниці» промокли, на руках повиступали сироти, а запалі щоки свідчили про урізані пайки.
— Проходь, — сказав другий легіонер. — Ми покличемо конюха, він заведе до стайні твого коня.
Еверард зайшов до темного атріуму, де раб узяв у нього плащ і кинджал. Кілька чоловіків, що сиділи там, зсутулившись, — штаб, який не мав ніякої роботи, — глипнули на прибульця, і в їхніх очах начебто спалахнув слабкий вогник надії. Нагодився ад’ютант, який провів гостя до кімнати в південному крилі. Він постукав у двері, почув сердите «заходь», відчинив двері й оголосив:
— Пане, прибув германський посланець.
— Нехай проходить, — гримнув голос. — Лиши нас самих, але, про всяк випадок, стій за дверима.
Еверард зайшов. Двері за ним зачинилися. Крізь вітражне вікно сочилося кволе світло. Довкола в підсвічниках горіли свічки. Лойові, а не воскові, вони чаділи і смерділи. У кутках громадилися тіні й повзли через стіл, на якому лежали розкидані папірусні сувої з донесеннями. Ще в приміщенні були два стільці й скриня, мабуть, з одягом на зміну. На стіні висіли одне біля одного короткий меч і піхви. Жарівня з деревним вугіллям зігрівала кімнату, але повітря через це стояло важке.
Церіал сидів за столом. Він мав на собі саму лише туніку й сандалії: дебелий чоловік з суворим квадратним обличчям, чисто виголеним, через що помітнішими ставали глибокі зморшки. Очі його зміряли прибулого з голови до ніг.
— То ти Еверард Гот? — замість привітання запитав він. — Посередник сказав, що ти розмовляєш латиною. Сподіваюся, він не збрехав.
— Не збрехав.
«Це буде нелегко, — подумав патрульний. — Мені не пасує перед ним плазувати, але інакше Церіал може вирішити, що я надто пихатий, а він не потерпить зухвальства від якогось проклятого Юпітером тубільця. Мабуть, нерви у нього, як і в усіх, розшарпані до краю».
— Ви виявили ласку, а також мудрість, коли погодився прийняти мене.
— Ну, правду кажучи, тепер я ладен вислухати навіть християнина, якщо в того буде путня пропозиція. Якщо ж вона виявиться не вартою уваги, я принаймні потішу себе, коли розіпну його.
Еверард удав, ніби не розуміє, про що мова.
— Юдейська секта, — пробурчав Церіал. — Чув про юдеїв? Ще одна зграя невдячних заколотників. Але твоє плем’я проживає далеко на сході. Якого Тартара ти виконуєш доручення в цих місцях?
— Я думав, це вже пояснили вам. Я не ворог ані вам, ані Цивілісу. Я бував і в імперії, і в різних частинах Германії. Трохи знаю Цивіліса, трохи краще кількох менших вождів. Вони довірили мені говорити від їхнього імені, адже я людина стороння, проти якої ви нічого не маєте. Крім того, я знаю римські звичаї, а отже, зможу передати їм ваші слова неспотвореними. Що ж до мене самого, я торговець і мені хотілося б провадити справи в цих краях. Я сподіваюся мати зиск із миру, а також із тутешніх вождів.