— Я думаю, — з притиском мовив Еверард, — якщо Цивілісові та його спільникам пообіцяють гідні умови, ми зможемо вмовити її закликати до миру.
Церіал витріщився на нього.
— Ти серйозно?
— Спробуйте, — сказав Еверард. — Проведіть із нею перемови так само, як і з ватажками-чоловіками. Я згоден бути посередником між вами.
Церіал похитав головою.
— Ми не можемо лишити її на волі. Надто небезпечно. Її не можна спускати з очей.
— Але й чіпати її теж не можна.
Церіал закліпав, а потім реготнув.
— Ха! Я бачу, куди ти хилиш. У тебе хист до балачки, Еверарде. Твоя правда, якщо ми арештуємо її абощо, то, найпевніше, отримаємо нове повстання. Але що, коли вона сама його спровокує? Як ми можемо бути певні, що вона поводитиметься слухняно?
— Поводитиметься, щойно помириться з Римом.
— Але чого варте її слово? Я знаю варварів. Мінливі, наче погода. — Римлянину, вочевидь, або не спадало на думку, або було байдуже, що такими словами він може образити посланця. — З того, що мені відомо, вона служить богині війни. А якщо Веледа візьме собі в голову, що ця її Беллона знову прагне крові? У нас буде ще одна Боудіка.
«Твоє болюче місце, еге ж?»
Еверард сьорбнув вина. Горлом заструменіла тепла солодкавість, викликаючи спогади про літо, про південні краї, відганяючи думки про негоду за вікном.
— Спробуйте, — повторив він. — Що ви втратите, якщо обміняєтеся з нею посланнями? Я думаю, ми можемо досягнути угоди, яка всіх влаштує.
Чи то через забобони, чи то висловлюючись образно, Церіал відповів неочікувано тихо:
— Усе залежатиме від богині, так?
17
Над лісом догоряло сонце, що рано хилилося до заходу. На тлі вечірньої заграви галуззя дерев здавалося чорними кістками. Під зеленавим небом, холодним, як і вітер, що зі свистом вихорився над землею, каламутним багрянцем відсвічували калюжі на полях і пасовиськах. Пролетіла зграя ворон. Ще якийсь час по тому, як самих птахів поглинув присмерк, чулося їхнє хрипке каркання.
Робітник, що переносив сіно з копиці до комори, здригнувся, і то не лише через вечірній холод: він побачив, як повз нього пройшла Вел-Ета. Велителька не була лиха з людьми, хоч і трималася відсторонено, але ж вона близька до Могутніх і тепер поверталася зі святилища. Що вона чула там, що казала? Уже багато місяців сюди ніхто не приїжджав, щоб порадитися з нею, як то раніше часто траплялося. Удень вона блукала своїми землями або сиділа під деревом, розмірковуючи про щось на самоті. Такою, вочевидь, була її воля, але чому? Навіть для бруктерів настали похмурі часи. Багато їхніх одноплеменців повернулися додому з батавських чи фризьких земель із розповідями про біди й нещастя, яких їм довелося зазнати, а багато й зовсім не повернулися. Невже боги відвертаються від своєї провісниці? Робітник пробурмотів оберег від лиха і прискорив ходу.
Жінка підійшла до своєї вежі, що темним громаддям бовваніла перед нею. Воїн на варті відсалютував їй списом. Вел-Ета кивнула й відчинила двері. У кімнаті перед невеликим вогнищем, схрестивши ноги й стуливши докупи долоні, сиділи раб і рабиня. Шукаючи вихід, дим клубочився у приміщенні й виїдав очі. До цієї, тьмяної у світлі двох каганців, пелени домішувалося дихання хлопця й дівчини. Вони скочили на ноги.
— Чи моя велителька бажає їсти або пити? — запитав парубок.
Вел-Ета похитала головою.
— Я піду спати, — відказала вона.
— Ми охоронятимемо ваш сон, — промовила дівчина.
У цьому не було потреби, адже, крім Гайдгіна, ніхто не наважився б непроханим видертися драбиною до її спочивальні, але рабиня була новенька. Вона дала своїй велительці один із каганців, і Вел-Ета піднялася до себе.
Крізь вікно, затягнуте ретельно вишкрябаним бичачим пухирем, соталися рештки денного світла. Палахкотіло жовте полум’я. Попри це в горішній кімнаті вже залягла сутінь, і речі здавалися тролями, що зачаїлися в ній. Не бажаючи ще лягати до ліжка, провісниця поставила каганець на поличку й, щільно загорнувшись у накидку, сіла на свій високий триногий відунський стілець. Її погляд перебігав мерехтливими тінями.
Раптом їй в обличчя дмухнув подув вітру. Підлога застогнала під несподіваним тягарем. Ета відскочила назад. Стілець з гуркотом покотився по дощаному помосту. У віщунки перехопило дух.
М’яке сяйво лилося від кулі над рогатою з’явою, що постала перед Етиними очима. Фреїв бик у залізному обладунку і з двома сідлами на спині! А на ньому — богиня, що забрала бика у свого чоловіка!
— Ньєрдо, о Ньєрдо…