— Навряд чи я взагалі колись себе розуміла… — Замисленість зникла з її голосу. — Гайдгін і я… він змусив мене присягнути, що доки він живий і доки римляни лишаються на германських землях, я ніколи не замирюся з ними. Ми змішали нашу кров у священному лісі перед богами. Хіба тебе там не було?
Флоріс насупилася.
— Він не мав права.
— Він… закликав до асів…
Флоріс удавано гордовито проказала:
— Асам я дам раду. Ти вільна від цієї клятви.
— Гайдгін ніколи… Усі ці роки він був вірний мені. — Ета вагалася. — Ти хочеш, щоб я прогнала його, як собаку? Бо ж він ніколи не закінчить війни з римлянами, хоч би й інші люди чи ви, боги, замирилися з ними.
— Скажи йому, що виконуєш мою волю.
— Я не знаю, не знаю! — з її горла вихопився крик. Ета опустилася на підлогу й сховала обличчя в колінах, які обхопила руками. Її плечі тремтіли.
Флоріс звела очі догори. Покрівельні балки й крокви губились у пітьмі. Світла у вікні більше не було, і до кімнати помалу вповзав холод. Завивав вітер.
— Боюся, у нас тут кризова ситуація, — субвокалізувала вона. — Вірність — це найвища чеснота для цих людей. Я не впевнена, що Ета зможе примусити себе порушити цю клятву. Або ж якщо зробить це, то зламається сама.
— І тоді буде мало на що здатна, — пролунав англійською у її голові Еверардів голос, — а нам потрібен її авторитет, щоб ця мирна угода запрацювала. Крім того, бідолашна виснажена жінка…
— Ми повинні змусити Гайдгіна звільнити її від клятви. Сподіваюся, він дослухається до мене. Де він тепер?
— Саме перевіряю. У себе вдома. — Нещодавно вони поставили в нього «жучка». — Гм, так випало, що в нього тепер Бурмунд, який об’їжджає вождів за Рейном. Я підшукаю тобі інший день.
— Ні, постривай. Може, нам, навпаки, пощастило… — «Або ж світові лінії натягуються, прагнучи повернутися до природного стану». — Якщо Бурмунд намагається підняти племена до ще однієї спроби…
— Не думаю, що варто влаштовувати йому богоявлення. Невідомо, як він на це відреагує.
— Звісно, ні. Я не маю на увазі, що звернуся до нього напряму. Та коли він побачить, що непримиренний Гайдгін зненацька перемінив думку…
— Що ж… гаразд. Однаково всі наші дії ризиковані, тож я покладаюся на твоє рішення, Янне.
— Тсс!
Ета звела погляд. Сльози залишили слід на її щоках, але вона вже втамувала ридання.
— Що я можу зробити? — безбарвним голосом запитала віщунка.
Флоріс підійшла до неї, нахилилася, знову простягнула руки. Вона допомогла Еті підвестися, обійняла її і постояла так якусь хвилю, віддаючи тепло свого тіла. Врешті відступивши, Флоріс мовила:
— У тебе чиста душа, Ето. Тобі не треба зраджувати друга. Ми разом прийдемо до Гайдгіна й поговоримо з ним. Він повинен зрозуміти.
Зачудування й страх змішалися в Етиному голосі:
— Ми обоє?
— Чи це розумно? — запитав Еверард. — Гм, мабуть, так, це допоможе, якщо вона буде з тобою.
— Кохання може мати не меншу силу, ніж релігія, Менсе, — відказала Флоріс і мовила до Ети: — Ходи, сідай позаду мене й міцно тримайся за мій пояс.
— Священний бик, — видихнула Ета. — Чи кінь до позасвіття?
— Ні, — відповіла Флоріс. — Я ж казала тобі: дорога твоя важча, ніж на той світ.
18
Вогнище палахкотіло й потріскувало у жолобині посеред Гайдгінової оселі. Дим не йшов одразу у відтулину, а застилав імлою повітря, роблячи його ядучим. Полум’я ледь-ледь гріло. Його червоне світло боролося з темрявою, яка чіплялася за стовпи й балки, кидало сполохи на обличчя чоловіків на лавах і жінок, які підносили їм напої. Більшість сиділи мовчки. Хоча дім Гайдгіна не поступався пишнотою багатьом королівським палатам, та всі знали, що радості в ньому менше, ніж у хатині простого поселянина. Цього ж вечора її не було зовсім. Надворі пронизливо завивав вітер у дедалі густіших сутінках.
— З цього не буде нічого, крім зради, — сердито пробурчав Гайдгін.
Бурмунд, що сидів коло нього, поволі похитав сивуватою головою. Полум’я мерехтіло кривавими відблисками на молочній білості його сліпого ока.
— Хто зна, — проказав він. — Цей Еверард — дивний чоловік. Може, йому щось і вдасться.
— Найкраща відповідь, яку він або будь-хто може принести нам від римлян, — це відмова. Хай що вони запропонують, усе призведе до нашої погибелі. Тобі не слід було дозволяти йому їхати.
— А як я міг зупинити його? Він перебалакав з вождями племен, і вони послали його. Кажу ж тобі: я нічого про це не знав і дізнався лише нещодавно, уже коли об’їжджав вождів.