Гайдгін скривив губи.
— Як вони насмілилися!
— Вони мають право, — понурі слова Бурмунда тяжко падали додолу. — Вони не порушили клятви лише тим, що зайшли в перемови з ворогом. І тепер я думаю, що якби знав про це раніше, то не намагався б їх зупинити. Їм вже набридла війна. Може, Еверардові вдасться дати їм надію. Я теж смертельно втомився.
— Я був кращої думки про тебе, — зневажливо посміхнувся Гайдгін.
Бурмунд не виявив гніву: все ж побратим Вел-Ети стояв майже так високо, як і він сам.
— Тобі легко казати, — терпляче промовив батав. — Твою родину не розшматувала війна. Син моєї сестри поліг у битві проти мене. Моя дружина й інша сестра — заручники в Колонії, я навіть не знаю, чи вони ще живі. Мій рідний край спустошено. — Він утупився в ріг із вином. — Чи закінчили зі мною боги?
Гайдгін сидів прямий, наче спис.
— Тільки якщо ти піддасися, — промовив він. — Я ж не піддамся ніколи.
Пролунав стукіт у двері. Чоловік, що сидів найближче, взяв сокиру і пішов відчиняти. До зали увірвався порив вітру, полум’я застрибало, сипонуло іскрами. Досередини ступила обрамлена мороком постать.
Гайдгін скочив на ноги.
— Ето! — скрикнув він і кинувся до неї.
— Велителько, — прошепотів Бурмунд.
Чоловіки загомоніли, звелися з лав.
З відкинутим назад каптуром Ета йшла вздовж жолобини з вогнищем. Усі помітили, яка віщунка напружена й бліда і як її очі дивляться немовби повз присутніх.
— Як… як ти дісталася сюди? — затинаючись, запитав Гайдгін. Дивно було бачити його, завжди незворушного, таким враженим, і страх оселився в серці у кожного. — Навіщо?
Віщунка спинилася.
— Мені треба поговорити з тобою наодинці, — промовила вона. Доля бриніла в її тихому голосі. — Іди за мною. Тільки ти.
— Але… ти… що…
— Іди за мною, Гайдгіне. Надійшли важливі вісті. Ви, усі решта, чекайте на них.
Вел-Ета обернулася й рушила до виходу.
Гайдгін, наче сновида, пішов за нею. Коло дверей його рука немов самохіть вихопила спис із купи зброї, складеної біля стіни. Разом вони вийшли в темряву. Один із чоловіків, тремтячи, обережно підступив до дверей, щоб зачинити їх.
— Ні, не бери на засув, — наказав йому Бурмунд. — Ми чекатимемо тут, як звеліла Вел-Ета, доки вона не повернеться або доки не настане ранок.
Угорі тьмяно блимали перші зірки. Безформними тінями припали до землі будівлі. Першою йшла Ета. Вони минули подвір’я і вийшли на вільний майданчик за ним. Зів’яла трава й побрижені вітром калюжі були ледве помітні. Неподалік, на межі видимого простору, височів могутній дуб, під яким Гайдгін приносив жертви асам. З-за нього лилося рівне біле світло. Гайдгін завмер на місці. З його горла вихопився хрип.
— Сьогодні ти мусиш бути хоробрим, — промовила Ета. — Там богиня.
— Ньєрда… вона… повернулася?
— Так, вона з’явилася в моїй вежі, а звідти перенесла мене сюди. Ходімо.
Ета рішуче попрямувала далі. Її плащ маяв на вітрі, що тріпав незаплетеним волоссям довкола високо здійнятої голови. Гайдгін міцніше стиснув ратище списа і рушив за віщункою.
Сяйво вихоплювало з темряви покручене гілля дуба, що розкинулося навсібіч. Вітер шарудів галуззям. Під ногами чвакав опалий мокрий лист. Ета й Гайдгін обійшли стовбур і побачили ту, що стояла поруч закутого в залізо чи то бика, чи то коня.
— Богине, — простогнав Гайдгін. Він припав на одне коліно й схилив голову. Та коли підвівся, на обличчі чоловіка був рішучий вираз. Якщо його спис і тремтів, то лише від тої нестямної радості, яка рвалася з його грудей.
— Ти поведеш нас до останнього бою?
Флоріс поглянула на нього. Він стояв перед нею — худий, чорнявий, у темному вбранні, з обличчям, на якому лишили свій слід роки поневірянь, і волоссям, яке вони посріблили. Над його головою зблискувало залізне вістря списа. У світлі ліхтаря на Ету падала Гайдгінова тінь.
— Ні, — мовила Флоріс. — Час війни минув.
Він із шумом видихнув:
— Римляни мертві? Ти їх усіх знищила?
Ета здригнулася, наче від болю.
— Вони живі, — відказала Флоріс. — І твій народ також житиме. Надто багато загинуло в кожному племені, і серед римлян також. Вони погодяться на мир.
Гайдгінова ліва рука приєдналася до правиці, що стискала ратище.
— Я не погоджуся. Ніколи, — прохрипів він. — Богиня чула мою клятву, яку я дав на березі. Коли вони втікатимуть, я гнатимуся за ними. Я не дам їм спокою ні вдень, ні вночі… Чи маю присвячувати тобі їхні смерті, Ньєрдо?
— Римляни не втікатимуть. Вони лишаться. Але вони повернуть племенам їхні права. Цього досить.