Немов ударений громом, Гайдгін струснув головою. Цілу хвилину він переводив вражений погляд з однієї жінки на другу, перш ніж прошепотіти:
— Богине, Ето, ви обоє їх зрадили? Я не можу в це повірити.
Здавалося, він і не помітив, як Ета крізь вітряний морок потягнулася до нього. Голос її благав:
— Батави й інші — вони ж не нашого племені. Ми достатньо для них зробили.
— Кажу тобі: умови будуть гідні, — мовила Флоріс. — Вашу роботу закінчено. Ви здобули те, що задовольнить самого Бурмунда. Але Веледа мусить оголосити, що цього миру бажають боги і що люди повинні скласти зброю.
— Я… ти… ми заприсяглися, Ето. — Гайдгін здавався спантеличеним. — Що ти ніколи не замиришся з римлянами, доки вони не підуть або доки я живий. Ми поклялися. Ми змішали нашу кров із землею.
— Ти звільниш Ету від цієї клятви, — наказала Флоріс, — як це вже зробила я.
— Не можу. І не буду. — Переповнені болем слова зненацька шмагонули Ету: — Ти вже забула, як вони зробили тебе своєю сучкою? Ти більше не дбаєш про свою честь?
Ета упала на коліна й здійняла руки, немов захищаючись. Її рот широко розкрився.
— Ні! — заголосила вона. — Не треба, ні, ні!
Флоріс підступила до чоловіка. У темряві над ними Еверард націлив паралізатор.
— Годі! — промовила вона. — Чи ти вовк, щоб рвати зубами ту, кого кохаєш?
Гайдгінова рука шарпнула одежу й оголила груди.
— Любов, ненависть… Я чоловік. Я поклявся перед асами.
— Чини, як хочеш, — промовила Флоріс. — Але не мордуй мою Ету. Не забувай, ти зобов’язаний мені життям.
Гайдгін похилився. Тінь його падала на Ету, що припавши до списа, скорчилася біля ніг альваринга. Вітер дув довкола них, і дерево скрипіло, як шибениця.
Тоді Гайдгін розсміявся, розправив плечі й поглянув просто в очі Флоріс.
— Ти кажеш правду, богине, — мовив він. — Гаразд, я звільню її від клятви.
Він опустив спис, узяв його обома руками під вістрям і встромив собі в шию, а тоді, як мечем, одним різким рухом перетяв горло.
Флоріс зойкнула, але її заглушив Етин крик. Гайдгін повалився на землю. Зблискуючи чорнотою, хлинула кров. Тіло рефлекторно здригалося, хапаючи пальцями траву.
— Стій! — вигукнув Еверард. — Не намагайся його врятувати. Це бісова культура воїнів — у нього не було іншого виходу.
Флоріс не переймалася тим, щоб субвокалізувати відповідь. Чому б богині не відспівати душу померлого на невідомій мові?
— Але ж це жахливо…
— Так. Але подумай, подумай про всіх тих, хто не загине, якщо нам вдасться зробити все правильно.
— А нам вдасться? Тепер? Що подумає Бурмунд?
— Нехай мізкує. Накажи Еті не відповідати на жодні запитання про те, що сталося. Її несподівана поява тут, за багато миль від свого осідку… цей чоловік, що не хотів покласти край війні, мертвий… Веледа, що закликає до миру… Таємничість додасть переконливості, хоча, думаю, люди дійдуть до очевидних висновків, і це теж неабияк допоможе.
Гайдгін затих і немовби змалів. Земля вбирала кров, що розтікалася довкола нього.
— Спершу треба допомогти Еті, — відказала Флоріс.
Вона підійшла до віщунки, що вже підвелася й стояла, заціпенівши. Її сукня і плащ були в крові. Не зважаючи на це, Флоріс оповила її руками.
— Ти вільна, — прошепотіла вона. — Він дав тобі свободу, пожертвувавши власним життям. Цінуй її.
— Так, — відказала Ета, втупивши погляд у темряву.
— Тепер ти можеш закликати до миру на цих землях. Ти повинна закликати.
— Так.
Флоріс не відпускала її, намагаючись віддати якомога більше тепла.
— Скажи мені як, — попрохала Ета. — Скажи мені, що говорити. Світ спорожнів.
— О моя дитино, — Флоріс шепотіла, дихаючи в присипані сивиною коси. — Будь добра серцем. Я обіцяла тобі нову оселю, нову надію. Хочеш почути про неї? Вона на острові, рівнинному й зеленому, що омивається зусібіч морем.
Життя заворушилося в Еті.
— Дякую тобі. Ти така ласкава. Я зроблю все, що зможу… в ім’я Ньєрди.
— А тепер ходімо, — запропонувала Флоріс. — Я перенесу тебе назад до вежі. Поспи. А як прокинешся, розішли звістку, що хочеш звернутися до королів і вождів. Коли ж вони зберуться перед тобою, перекажи їм слово миру.
19
Свіжовпалий сніг покрив згарища, на місці яких колись були людські оселі. Там, де темно-зелене віття ялівцю затримало його на собі, він сліпив очі незайманою білістю. Сонце, що низько зависло на південному небокраї, кидало на сніг небесно-блакитні тіні від дерев. Тонкий лід на річці скреснув після ночі, хоча й тримався ще кіркою по прибережних заростях сухого очерету, тоді як окремі крижини спроквола несло течією на північ. Темна смуга на східному обрії позначала край дикої пущі.