Бурмунд зі своїми людьми їхав на захід. Копита приглушено тупотіли по промерзлій землі, поновлюючи колії на дорозі. Дихання парою вихоплювалося з ніздрів і памороззю осідало на бородах. Морозно поблискувало залізо. Вершники мало розмовляли. Закутані у вадмал і хутро, вони виїхали з лісу і наблизилися до річки.
Перед ними стримів оцупок дерев’яного мосту. За ним із води визирали палі. На протилежному березі лишилася така сама частина. Робітники, що розібрали середину мосту приєдналися до вишикуваних на тому боці легіонерів. Римлян, як і германців, було небагато. Їхні обладунки вилискували на світлі, але «спідниці», плащі, панчохи та інший одяг були обшарпані й брудні. Пір’я на шоломах командирів поникло.
Бурмунд напнув повіддя, зіскочив з коня і ступив на міст. Чоботи глухо загупали по дошках. Церіал уже чекав на нього. Це був дружній жест, бо про перемови попросив саме Бурмунд, хоча це й не мало великого значення, адже було цілком зрозуміло, що вони відбудуться.
Дійшовши до краю своєї частини мосту, Бурмунд зупинився. Двоє кремезних чоловіків, яких розділяло кільканадцять футів холодного зимового повітря, дивилися один на одного. Унизу, прямуючи до моря, клекотала річка.
Римлянин, що доти стояв, склавши руки на грудях, здійняв правицю.
— Вітаю тебе, Цивілісе, — промовив він. Голос його, призвичаєний до промов перед військом, легко подолав відстань.
— Вітаю тебе, Церіале, — на такий самий лад відповів йому Бурмунд.
— Ти хочеш обговорити умови миру, — сказав Церіал. — Це важко робити зі зрадником.
Він промовив ці слова сухим, діловим тоном, як вступ до їхньої розмови. Бурмунд прийняв правила гри.
— Але я не зрадник, — ваговито заперечив він латиною.
Відтак зауважив, що зустрічається з посланцем не Вітеллія: Церіал був представником Веспасіана. Бурмунд Батав — чи то пак Клавдій Цивіліс — узявся перелічувати ті послуги, які протягом років учинив Римові та його новому імператорові.
III
Мисливець на ім’я Ґутерій часто ходив у пущу на полювання, бо він був бідний, а його поля не давали багатого врожаю. Одного вітряного осіннього дня, озброївшись луком і списом, він подався до лісу. Ґутерій не замахувався на велику дичину, що стала нечисленною і полохливою. Він збирався поставити на ніч пастку на зайця чи вивірку, а самому тим часом поблукати трохи по хащах, сподіваючись підбити тетерука абощо. Утім, якби йому навернулося щось краще, мисливець був готовий до того.
Його дорога лежала довкола затоки. Хвилі несамовито билися об скелі й бурунилися білим шумовинням, попри те, що в частково захищеній від штормів бухті був відплив. По піщаному березі шкандибала якась стара жінка й низько нахилялася, вишукуючи яку-небудь поживу: розтулені черепашки мідій, дохлу, але ще не надто зіпсуту рибу. Беззуба, з покрученими немічними пальцями, вона рухалася так, наче кожен крок завдавав їй болю. Пронизливий вітер шарпав її лахміття.
— Добридень, бабусю, — привітався Ґутерій. — Як тобі ведеться?
— Геть погано, — відказала стара. — Боюся, якщо не знайду чого під’їсти, то й додому не доплентаюся.
— Що ж, це було б геть кепсько, — мовив Ґутерій і дістав зі своєї торбинки шматок хліба й кусень сиру, які прихопив із собою. — Візьми половину.
— У тебе добре серце, — тремтливим голосом проказала стара.
— Я пам’ятаю свою матір, — пояснив мисливець. — А цим учинком вшановую Негаленнію.
— А чи не міг би ти віддати мені все? — попрохала незнайомка. — Ти молодий, сильний.
— Ні, мені треба берегти силу, щоб годувати жінку й дітей, — відказав Ґутерій. — Бери, що даю, і будь вдячна за це.
— Я вдячна, — промовила стара. — І ти матимеш винагороду. Але за те, що пожалкував віддати все, спершу доведеться зазнати тобі лиха.
— Замовкни! — скрикнув Ґутерій і поквапився геть від слів, які віщували недобре.
Діставшись лісу, він рушив стежкою, яку добре знав. Зненацька з-за кущів вистрибнув олень, сніжно-білий красень, завбільшки мало не з лося. Роги його розкинулися, наче гілля старого дуба.
— Го-го! — закричав Ґутерій.
Він метнув списа, однак схибив. Олень не кинувся навтьоки. Тварина стояла перед ним — невиразна пляма серед лісових тіней. Мисливець поклав стрілу на лук, напнув його й вистрілив. Ледве тенькнула тятива, олень схопився з місця. Одначе біг він не швидше за людину, а Ґутерій ніде довкола не бачив своєї стріли. Він подумав, що, мабуть, влучив і тепер зможе загнати поранену здобич. Підібравши списа, мисливець кинувся навздогін.