Гонитва все тривала, заводячи чоловіка дедалі глибше в дикі нетрища. Олень увесь час білів попереду. Невідь-чому Ґутерій не втомлювався, не засапувався — він гнав без спочину, захмелілий від бігу, не тямлячи себе, забувши про все на світі, крім погоні.
Сонце зайшло. Запали сутінки. Щойно смеркло, олень наддав швидкості й зник. Поміж деревами дуднів вітер. Зморений втомою, голодом і спрагою, Ґутерій нарешті спинився й збагнув, що заблукав. «Невже та відьма справді мене прокляла?» — подумав він. Його пройняв страх, холодніший за близьку вже ніч. Мисливець загорнувся в ковдру, яку мав із собою, і аж до самого світання пролежав, не склепивши очей.
Увесь наступний день він блукав лісом, марно силкуючись віднайти якусь знайому ознаку. І справді дивні і моторошні були ті нетрі, в які його занесло. Жодної звірини не пробігало в підліску, жодна пташина не озивалася з хащів співом, було тільки чути, як у верховітті шумить вітер і зриває пожовкле листя. Не росло тут ні горіхів, ні ягід, ні навіть грибів — лише мох на повалених стовбурах і чудернацькому камінні. Сонце, за яким можна було б визначити напрямок, затягло хмарами. У нестямі Ґутерій метався по лісу.
Надвечір він знайшов джерело, упав на землю й угамував нестерпну спрагу. Це повернуло його до тями. Ґутерій роззирнувся довкола. Він опинився на галявині, звідки було видно клаптик неба, що помалу прояснювалося. На фіолетово-синьому тлі сяяла вечірня зоря.
— Негаленніє, — узявся благати він, — змилосердься наді мною. Тобі я лишаю те, що мав віддати своєю волею.
Через спрагу він так нічого й не з’їв. Ґутерій розкидав свої харчі під деревами для тих тварин, яким вони могли стати в пригоді. Потім ліг біля джерела й заснув.
Уночі здійнялася сильна буря. Дерева стогнали й хиталися. Вітер жбурляв відламане гілля. Дощ періщив, наче батогами. Ґутерій наосліп кинувся шукати сховку. Він наштовхнувся на стовбур і відчув, що в ньому є дупло. Там мисливець, скорчившись, і пересидів решту ночі.
Ранок настав спокійний і сонячний. Краплини дощу на гілках і моху мінилися всіма барвами й відтінками. Над головою почулося лопотіння крил. Щойно Ґутерій випростав своє заклякле тіло, із гущавини вискочив пес і підбіг до нього. Це була не дворняга, а справжній мисливський собака, високий і сірий. У чоловікові пробудилася радість.
— Чий ти? — запитав він. — Веди мене до свого хазяїна.
Пес обернувся й побіг геть. Ґутерій поквапився за ним. Невдовзі вони вийшли на звірину стежку й рушили нею. Проте ніде не було видно ознак, що вказували б на близькість людей. У мисливця міцнів здогад.
— Ти пес Негаленнії, — наважився промовити він. — Вона послала тебе, щоб ти вивів мене додому або принаймні до ягідника чи горішини, де я зможу вгамувати свій голод. Дякую тобі, богине!
Пес не відповів, лише біг далі. Нічого з того, на що сподівався чоловік, не траплялося йому на очі. Натомість за якийсь час у лісі показався просвіт. До мисливця долинув шум хвиль, він відчув солоний подих моря. Пес скочив убік і щез серед тіней. Далі Ґутерій мусив іти сам. Хоч як знесилів він, та в серці його спалахнула радість, бо мисливець знав, що коли йтиме узбережжям на південь, то дістанеться до рибальського селища, де мав кревників.
На березі він зупинився вражений. У затіні лежав корабель, якого викинуло штормом, зі зламаними щоглами й непридатний до плавби, але не розтрощений на друзки. Моряки врятувалися й тепер сиділи в розпачі, бувши чужинцями, які зовсім не знали цих країв.
Ґутерій підійшов до них і побачив їхню скруту. Знаками він розтлумачив, що може стати їм за провідника. Моряки нагодували його, залишили кількох чоловіків вартувати корабель і, прихопивши із собою припаси, вирушили за ним.
Ось таким чином Ґутерій дістав обіцяну винагороду, адже корабель цей віз багатий товар, а місцевий прокуратор постановив, що той, хто врятував команду, має право на добру частку прибутку. Мисливець подумав, що та стара жінка й була сама Негаленнія.
А що Негаленнія богиня кораблів і торгівлі, то Ґутерій вклав кошти в судно, яке ходило до Британії. Кораблю повсякчас щастило на погоду і ходовий вітер, а з товарів, які він возив, завжди був немалий зиск. Ґутерій розбагатів.
Не забуваючи, кому завдячує цим, він спорудив вівтар Негаленнії, де після кожного плавання підносив щедрі дари, а коли бачив, що попереду сяє вечірня або вранішня зоря, то низько вклонявся, бо ж зорі ці також належать Негаленнії.