— Ні, звісно, що ні. Ти шляхетний чоловік. Такою мірою, що, мені здається, інколи це тобі навіть шкодить. — Вона поклала руку йому на коліно. — Порозмовляймо, як ти й запропонував.
І прибрала руку, перш ніж Еверард встиг її обійняти. Крізь відчинене вікно линуло тепле весняне повітря. Шум вуличного руху здавався звуками далекого прибою.
— Немає сенсу вдавати веселість, — по якійсь хвилі мовила Флоріс.
— Мабуть, ні. Можна відразу перейти на серйозний лад.
Дивно, але Еверард відчув себе трохи вільніше. Він умостився зручніше, тримаючи в руці склянку з віскі. «Його витонченим димчастим запахом можна насолоджуватися не менше, ніж смаком».
— Що ти робитимеш далі, Менсе?
— Хто зна. Патрулю ніколи не бракує проблем. — Він обернув голову й поглянув на Флоріс. — Я хочу почути про твої справи. Тобі все вдалося, це очевидно. Мені б повідомили, якби проявились якісь аномалії.
— Як-от ще кілька примірників Таціта-другого?
— Таких нема. Існує тільки той єдиний рукопис і ще, може, ті копії, які з нього зробив Патруль, але тепер це лише музейна екзотика.
Еверард відчув, як жінка здригнулася.
— Річ, яка з’явилася ні з чого й ні для чого. Який жахливий всесвіт! Ліпше не знати про змінну реальність. Іноді я шкодую, що вступила до Патруля.
— А особливо тоді, коли стаєш свідком тих чи тих подій, правда? Я знаю.
Йому хотілося поцілунком прибрати смуток з її губ. «Та чи варто? Чи можна?»
— Ти правий. — Вона здійняла ясноволосу голову, голос її тремтів. — Але тоді я згадую про дослідження, про відкриття, про всю ту користь, і я знову щаслива.
— От і розумничка. То як, розповіси мені про свої пригоди? — «До головного запитання треба підходити поступово». — Я не дивився твого звіту, хотів почути все від тебе.
Вона посмутніла.
— Якщо тобі так цікаво, краще було прочитати звіт, — промовила вона, уп’явшись очима у світлину туманності Вуаль на протилежній стіні.
— Що?.. А-а, тобі важко про це говорити?
— Так.
— Але ж тобі все вдалося. Ти убезпечила історію, відновила правильний перебіг подій, з миром і справедливістю.
— З краплею миру й справедливості. І то лише на якийсь час.
— На більше людям годі й сподіватися, Янне.
— Я знаю.
— Облишмо подробиці. — «Невже там усе було так погано? Мені здавалося, що відновлення історії пройшло доволі гладко, і тутешнім германцям досить добре велося в Римській імперії, доки вона не почала розпадатися». — Розкажи бодай щось. Про людей, з якими ми зустрічалися. Про Бурмунда.
Флоріс трохи звеселилася.
— Він отримав амністію, як і всі решта. Дружину й сестру йому віддали цілими й неушкодженими. Бурмунд повернувся до своїх земель у Батавії, де закінчив дні в помірному достатку, десь на рівні старшого чиновника. Навіть римляни поважали його і часто з ним радилися. Церіал став управителем Британії, де завоював землі бригантів. Під його проводом служив тесть Таціта, Агрікола, і як, може, пригадуєш, історик оцінював його позитивно. Классік…
— Поки що не важливо, — перервав її Еверард. — Що з Веледою? З Етою?
— Так, звісно. Після того як вона зробила можливою ту зустріч на мосту, Веледа зникає з хронік. З повних хронік, відновлених мандрівниками в часі.
— Я пам’ятаю. Що сталося? Вона померла?
— Лише за двадцять років. У вкрай похилому віці, як на той час. — Флоріс насупилася. Еверардові здалося, що її знову торкнувся сум. — Дивно. Хіба не мала б її доля зацікавити Таціта, бодай щоб згадати про неї?
— Ні, якщо вона щезла і всі про неї забули.
— Сталося не зовсім так. Скажи, чи могло статися, що я сама вносила зміни в минуле? Коли я доповіла про свої сумніви, мені наказали діяти далі й повідомили, що це, власне, і була частина справдешньої історії.
— Отже, так і є. Все гаразд, не переймайся. Це могла бути незначна похибка в причинно-наслідковому ланцюжку подій. Якщо так, це не має значення. Таке часто трапляється і зазвичай не має якихось важливих наслідків. Або ж, можливо, Таціт просто не знав, що сталося з Веледою, чи втратив до неї цікавість після того, як віщунка перестала бути політичним чинником. Вона ж перестала ним бути, чи не так?
— Певним чином, так. Хоча… Та програма дій, яку я обміркувала й запропонувала, а Патруль погодився з нею, вона спала мені на думку завдяки тому, що я знала, що бачила ще до того, як довідалася про існування Патруля. Я підбадьорювала Ету, провіщала їй те, що вона мусить зробити й зробить, готувала потрібні умови, пильнувала за нею, з’являлася тоді, коли вона потребувала своєї богині… — І знову Еверард побачив, що Флоріс чимось занепокоєна. — Майбутнє створювало минуле. Сподіваюся, більше мені такого не доведеться робити. Не те щоб усе було так жахливо. Ні, воно того варте, я відчувала, що не дарма живу на світі. Але… — вона стихла.