Аж тут, немов нізвідки, раптовий подув вітру. М’яко вдаряє повітря. На мене падає тінь. Я підводжу очі догори.
Цього не може бути!
Футах у десяти наді мною без жодної опори безгучно висить щось на кшталт величезного мотоцикла, тільки без коліс та з іншими суттєвими відмінностями. Чоловік на передньому сидінні стискає щось, що має бути кермом. Я бачу незнайомця з неймовірною чіткістю. Кожна секунда тягнеться, наче вічність. Мене охоплює жах, якого я не відчувала відтоді, як у сімнадцять років під час зливи їхала гірською дорогою неподалік Біґ-Суру, і машину занесло.
Тоді мені вдалося викрутитися. А це ось видиво не щезає.
Чоловік, що сидить за кермом, середній на зріст, худорлявий, але плечистий. Смаглява шкіра, віспувате обличчя, гачкуватий ніс, чорне волосся спадає на вуха, борода й вуса підстрижені, але вже починають кошлатіти. На додаток до чудернацької машини — не менш чудернацьке вбрання. Чоботи з вислими халявами, зібгані коричневі панчохи, що визирають з-під коротких мішкуватих бриджів, вільна сорочка з довгими рукавами, схоже, шафранового кольору, поверх неї — брудно-сталевий нагрудний панцир, шолом, червоний плащ, шпага в піхвах на лівому стегні…
Немов із далекого далеку лунає голос:
— Ви сеньйорита Ванда Тамберлі?
Якимось чином це приводить мене до тями — тієї миті, коли я вже готова була заверещати. Хай що відбувається, я дам цьому раду. Зовсім не обов’язково впадати в істерику. Що це? Кошмар, марево? Не думаю. Сонце пече мені в спину, жаром віддає від скель, море неймовірно яскраве, і я можу перерахувати голки на он тому кактусі. Розіграш, фокус, психологічний експеримент? Видається малоймовірнішим за саму цю з’яву… Чоловік говорить кастильською іспанською, але з акцентом, якого я досі ніколи не чула.
— Хто ви? — насилу витискаю зі свого горла. — Що вам треба?
Губи його напружені. Зуби погані. Голос напівлютий-напіврозпачливий.
— Хутчіш! Я мушу знайти Ванду Тамберлі. Її дядькові Естевану загрожує жахлива небезпека.
— Це я, — вихоплюється з мого рота.
Чоловік уривчасто сміється. Його машина зненацька падає на мене. Утікати!
Він наздоганяє мене, перехиляється й обхоплює правою рукою за талію. Я відчуваю його сталеві м’язи. Нападник відриває мене від землі. Цьогоріч я відвідувала курси самооборони. Розчепіреними пальцями намагаюся штирхнути йому в очі. Але в незнайомця швидка реакція. Він відбиває мою руку вбік. Відтак щось перемикає на приладовій панелі. Враз ми переносимося кудись в інше місце.
3 червня 1533 року (за юліанським календарем)
Цього дня перуанці доправили до Каксамалки чергову партію скарбів, призначених для викупу з полону їхнього правителя. Луїс Ільдефонсо Кастелар-і-Морено побачив їх ще здалеку. Він саме муштрував свою кінноту і вже закінчував, адже сонце сідало за гірські вершини на заході. Тіні в долині видовжилися, блищала річка й золотавилися клуби пари, здіймаючись від гарячих джерел, що постачали воду до лазень Верховного інки. Південним шляхом тяглася вервечка лам і людей-носіїв, виснажених вантажем і дорогою. Тутешні жителі, які працювали в полях, спинилися, щоб подивитися на валку, відтак поспішно повернулися до роботи. Покірність була у них у крові, незважаючи на те, хто їхній володар.
— Ти за старшого, — наказав Кастелар своєму заступникові й пришпорив коня. Одразу за мурами містечка він натягнув повіддя і став чекати на валку.
Ліворуч вершник помітив якийсь рух. З проходу між двома тинькованими глиняними будинками під очеретяними стріхами вийшов чоловік. Він був високий; якби вони стали поруч, новоприбулий виявився б вищий за Кастелара дюйми на три, якщо не більше. Волосся довкола тонзури було такого самого попелясто-коричневого кольору, як і францисканська сутана, але на гострому світлому обличчі ані вік, ані віспа не лишили своїх слідів; усі зуби також були цілі. Хоча відтоді, як вони бачилися востаннє, минув не один тиждень і сталося чимало пригод, Кастелар пізнав брата Естевана Танакіля. Той теж пізнав вершника.
— Мої вітання, велебний отче, — мовив Кастелар.
— Нехай буде з тобою Господь, — відказав чернець і став поруч із конем.
Валка зі скарбами наблизилася до них і рушила далі. У місті почулися радісні вигуки.
— Ах, — задоволено промовив Кастелар, — чи не прекрасне видовище?
Не діставши відповіді, він поглянув униз. На обличчі францисканця відбивався біль.
— Щось не так? — запитав Кастелар.
Танакіль зітхнув.
— Нічого не можу із собою вдіяти. Я бачу, наскільки змучені ці люди, як сильно збиті їхні ноги. Я думаю про той віковічний набуток, який вони несуть, і про те, як його у них забрали.