Кастелар напружився.
— Ви засуджуєте нашого капітана?
«Дивний чоловік, це щонайменше, — подумав він. — Узяти хоча б його орден: майже всі ченці в цій експедиції — домініканці. Бог його зна, як Танакіль взагалі тут опинився і чим врешті заслужив довіру Франсіско Пісарро. Хоча цим останнім він завдячує, мабуть, своїй навченості й лагідній вдачі — рідкісним рисам у цьому товаристві».
— Ні-ні, звісно, ні, — відказав чернець. — Та все ж… — він не доказав.
Кастелар скривився. Йому здавалося, він знав, що відбувається у цій голові з поголеною маківкою. Він і сам не був певен у правильності того, що вони вчинили торік. Верховний інка Атауальпа прийняв іспанців з миром і дозволив їм розташуватися в Каксамалці. На їхнє запрошення він прибув до міста, щоб провадити перемови, але просто в паланкіні вскочив у засідку. Його почет постріляли й порубали сотнями, а він сам перетворився на бранця. Тепер на його заклик підданці збирали скарби по всій країні, щоб наповнити одну кімнату золотом, а другу — двічі сріблом. Такою була ціна свободи Атауальпи.
— Така воля Божа, — різко промовив Кастелар. — Ми принесли цим язичникам істинну віру. З їхнім правителем поводяться добре, хіба ні? З ним поруч навіть його дружини й слуги, які дбають за нього. Що ж до викупу, Христос… — він кахикнув, — чи святий Яків, як кожен добрий правитель, щедро винагороджує своїх воїнів.
Чернець звів погляд на вершника й стримано всміхнувся. Здавалося, він хоче зауважити, що проповідь — це не солдатська справа. Але тільки стенув плечима й промовив:
— Сьогодні ввечері побачимо, як щедро.
— Авжеж, побачимо. — Кастелар відчув полегшення, отримавши змогу уникнути суперечки. Колись він теж вивчав богослов’я й готувався до вступу в чернечий орден, але не був прийнятий туди через зв’язок з однією дівчиною. Потім під час війни з Францією записався до війська і врешті-решт вирушив за Пісарро до Нового Світу, сподіваючись, що там йому, молодшому синові збіднілого ідальго з Естремадури, вдасться надбати якісь статки. Одначе він зберіг повагу до людей у сутані. — Я чув, ви оглядаєте кожну партію скарбів, перш ніж вона потрапляє до сховища.
— Хтось мусить це робити, хтось, хто може розпізнати витвір мистецтва, а не бачить перед собою лише купу металу. Мені вдалося переконати в цьому нашого капітана та його капелана. Вчені при королівському дворі й у Церкві будуть раді, що бодай частка цих знань уціліла.
— Гм. — Кастелар посмикав бороду. — Але чому ви це робите вночі?
— Ви й про це чули?
— Я вже давно повернувся. Мої вуха повні чуток.
— Насмілюся зауважити, про вас чуток ходить чи не найбільше. Я й сам хотів би з вами докладно порозмовляти, адже той перехід, який здійснив ваш загін, — це справжній подвиг.
Перед Кастеларовими очима безладною процесією промайнули події минулих місяців. Ернандо Пісарро, брат їхнього капітана, повів загін сміливців на захід через «Кордильєри» — дивовижні велетенські гори з паморочливо-глибокими проваллями й бурхливими річками — і вийшов на узбережжя океану до міста Пачакамак і його таємничого храму з оракулом.
— Ми не домоглися значних успіхів, — промовив Кастелар. — Найбільшим нашим здобутком став індіанський воєначальник Чалкучіма. Тепер він тут, разом із Атауальпою, під нашим наглядом… Але ви збиралися розповісти мені, чому оглядаєте скарби лише після заходу сонця.
— Щоб не пробуджувати зайвої жадібності й незгоди, більшої за ту, що вже завдає нам прикрощів. Люди стають дедалі нетерплячішими, прагнуть якомога швидше поділити здобич. До того ж сатана найсильніший уночі. Я проказую молитви над речами, які були присвячені фальшивим богам.
Останній носій проплентався повз них і зник за міськими мурами.
— Мені хотілося б побачити скарби, — мовив Кастелар. У голові спалахнула раптова думка: «А чом би й ні?» — Я піду з вами.
— Що? — злякано перепитав Танакіль.
— Я не заважатиму вам. Просто подивлюся.
Ченцеві це вочевидь не сподобалося.
— Вам треба спершу отримати дозвіл.
— Навіщо? У мене достатньо високий чин. Мені ніхто не заборонить. Ви щось маєте проти? Я гадав, ви зрадієте товариству.
— Ви знудитеся. Як і всі інші. Ось чому я зазвичай працюю сам.
— Мені не звикати стояти на варті, — розсміявся Кастелар.
— Ну гаразд, доне Луїсе, коли вже ви так наполягаєте… — здався Танакіль. — Зустрінемося після повечірні біля Зміїного будинку, як його тут називають.