Над верхогір’ями яскраво сяяли незчисленні зорі, половина з них або й більше невідомі для європейського ока. Кастелара пройняв дрож, й іспанець щільніше загорнувся у плащ. Його дихання вихоплювалося парою, кроки дзвінко відлунювали по твердо втоптаних вулицях. Примарне в темряві, його зусібіч оточувало місто Каксамалка. Кастелар радів, що мав панцир, шолом і шпагу, хоч вони начебто й були тут непотрібні. Індіанці називали цю землю Тавантинсую, Чотири Чверті Світу, і назва ця для держави, що розмірами значно перевершувала Священну Римську імперію, видавалася чомусь більш підхожою, ніж Перу: ніхто навіть достеменно не знав, що означало це слово. Чи ж вони насправді підкорили її? Чи зможуть узагалі колись підкорити повністю цю країну разом з її народами та їхніми богами?
Такі думки не личать християнинові. Кастелар поквапився далі.
Побачивши вартових біля скарбівні, він дещо заспокоївся. Світло ліхтаря відбивалося від їхніх обладунків, пік, мушкетів. Це були ті залізні відчайдухи, що припливли з Панами, пройшли маршем через джунглі, болота й пустелі, розбили всіх ворогів і звели твердині. Жменька їх подолала гори, що сягають неба, захопила самого правителя язичників і наклала на них данину. Жоден чоловік чи демон не пройде повз них без дозволу і не зупинить їх, коли вони вирушать далі.
Вартові знали Кастелара й відсалютували йому. Брат Танакіль уже чекав на нього з ліхтарем у руці. Він повів кіннотника в будинок, надвірок якого був прикрашений різьбою у вигляді змії — такої, що, мабуть, жодному білому чоловікові не з’являлася в найжаскішому сновидді.
Будівля була велика, з багатьма кімнатами, зведена з кам’яних блоків, обтесаних і вкрай ретельно припасованих один до одного. Покрівля будинку, що раніше правив за палац, була дерев’яною. На входи іспанці поставили міцні двері, тоді як індіанцям вистачало очеретяних або полотняних завіс. Одні з таких дверей Танакіль зачинив за ними.
Тіні заполонили кутки й, спотворені, застрибали по рештках настінного розпису, який затерли ревні святі отці. Принесені сьогодні скарби лежали в передпокої. Кастелар побачив у глибині коридору блиск, і йому трохи запаморочилось у голові, коли він подумав, скільки благородного металу там уже скинуто.
Він пожирав очима ті скарби, що прибули сьогодні — й наразі мав удовольнитися цим. Люди Пісарро поспіхом порозв’язували пакунки, щоб упевнитися щодо вмісту, та так і покидали їх лежати. Завтра вони все зважать й докладуть до решти. Під Кастеларовими чоботами й Танакілевими сандаліями шаруділи мотузки й пакувальний матеріал.
Чернець поставив ліхтар на глиняну долівку й присів навпочіпки. Він підняв золоту чашу, підніс її до кволого світла, похитав головою і щось пробурмотів. На чаші була вм’ятина, фігурки, вилиті на ній, пошкодилися.
— Той, хто приймав цю річ, впустив її або вдарив носаком. — Невже в голосі Танакіля бриніла лють? — Дбають про витвори людських рук не більше, ніж тварини.
Кастеляр взяв у ченця чашу й зважив її на руці. «Не менше, ніж чверть фунта», — прикинув він і промовив:
— А навіщо про них дбати? Якщо все невдовзі піде на переплавку.
— Ваша правда, — з гіркотою погодився чернець. По якійсь хвилі додав: — Кілька предметів, які могли б зацікавити короля, будуть збережені. Я відбираю найкращі, сподіваючись, що Пісарро дослухається до мене й не переплавить їх. Але переважно він мене не слухає.
— Яка різниця? Все, що тут, однаково потворне.
У сірих очах ченця, які він звів на кіннотника, був докір.
— Я думав, що ви, можливо, трохи мудріший, більш здатний усвідомити, що… звеличувати Бога люди можуть багатьма способами, зокрема й через ту красу, яку творять своїми руками. Ви ж здобули освіту, хіба ні?
— Знаю латину. Читати, писати, рахувати. Трохи історії та астрономії. Але, боюся, з моєї голови багато що вивітрилося.
— А ще ви подорожували.
— Воював у Франції та Італії. Знаю кілька слів тими мовами.
— Здається, ви знаєте ще й мову кечуа.
— Ледь-ледь. Щоб тубільці не придурювалися чи не змовлялися просто перед тобою. — Кастелар відчув, що його м’яко допитують, промацуючи, і змінив тему: — Ви казали мені, що описуєте все? А де ж ваше перо й папір?
— У мене чудова пам’ять. Як ви зауважили, немає сенсу робити облік тих речей, які незабаром стануть злитками. Але треба подбати, щоб у них не збереглося жодного прокляття, жодного чаклунства…
Промовляючи це, Танакіль сортував і розкладав перед собою предмети: прикраси, тарелі, посудини, статуетки — безглуздо-чудернацькі в Кастеларових очах. Вишикувавши їх перед собою, чернець сягнув до торбинки, що висіла в нього на поясі, і дістав звідти якусь дивовижну річ. Кастелар нахилився й примружився, щоб краще роздивитися.