— Ваш товариш, вочевидь, простий солдат, який цілком випадково опинився разом із вами? — Коли американець ствердно кивнув, він додав: — Що ж, тоді ми його відокремимо, поки я з вами розмовлятиму. Яроне, Сарніре, ви знаєте мову цього чоловіка. Допитайте його. Поки що тільки психологічними методами.
Вони підійшли до комплексу будівель, який Тамберлі знав — якщо правильно пригадував — під назвою Імператорський квартал. За зовнішнім муром виявилося невеличке подвір’я, де було припарковано ще один хроноцикл. Замість дверей і дахів у будинках, які оточували дворик, мерехтіли райдужні завіси. Тамберлі впізнав силові щити — пробити їх можна було хіба ядерним вибухом.
— В ім’я Боже! — скрикнув Кастелар, коли його підштовхнули копняком. — Що відбувається? Скажіть мені, доки я не збожеволів!
— Заспокойтеся, доне Луїсе, заспокойтеся, — хутко відказав Тамберлі. — Ми в полоні. Ви бачили, на що здатна їхня зброя. Виконуйте їхні накази. Може, небо змилосердиться над нами, але самі ми тут безпорадні.
Іспанець зціпив зуби й пішов до меншої будівлі з тими двома, яким наказано було його допитати. Ватажок з рештою попрямували до найбільшої. Захисні бар’єри блимнули й зникли, пропускаючи обидві групи, а потім лишилися вимкненими, даючи змогу бачити каміння, небо, свободу. «Мабуть, щоб провітрити приміщення», — припустив Тамберлі: кімната, куди його завели, схоже, давно не використовувалася.
Вікон не було, але сонячне проміння, поєднуючись із сяйвом силової запони над їхніми головами, давало достатньо світла. На підлозі лежало темно-синє покриття, що злегка пружинило під ногами, немов живі м’язи. Два крісла й стіл мали майже звичну форму, а ось темний і блискучий матеріал, із якого їх було зроблено, Тамберлі бачив уперше. Також геть не відоме йому було призначення речей, які лежали на поличках чогось, що, мабуть, правило за шафу.
Обабіч виходу стали охоронці — чоловік і жінка, що не поступалася йому суворістю. Ватажок сів і запропонував Тамберлі зробити те саме. Крісло підлаштовувалося під форму його тіла, відгукуючись на кожен рух. Чужинець вказав на карафку й келихи, що стояли на столі. Ті були з муранського скла — венеційська робота приблизно цієї самої епохи, оцінив Тамберлі. Куплені? Вкрадені? Відібрані? Охоронець плавним рухом опинився біля столу й наповнив обидва келихи. Ватажок і Тамберлі взяли їх.
Усміхаючись, чужинець здійняв свій кубок і промурмотів:
— Ваше здоров’я.
Це мало означати: «Краще тобі робити те, що кажуть, якщо хочеш його зберегти».
Вино було терпке, схоже на «шаблі», і так тонізувало, що Тамберлі замислився, чи не додали до нього якихось стимуляторів. У майбутньому біохімія людини буде досконало вивчена.
— Що ж, — промовив ватажок. Голос його лишався м’яким. — Немає жодних сумнівів, що ви з Патруля. Ви тримали в руці голографічний записувач. А Патруль ніколи б не дозволив вештатися в такому критичному моменті якомусь мандрівникові з іншого часу, окрім свого агента.
Тамберлі перехопило горло. Язик перетворився на дерев’яний. Спрацював блок у його мозку, поставлений під час навчання в Академії Патруля часу: рефлекс, який не дозволяв виказати сторонній особі, що шляхами історії можна подорожувати вперед і назад.
— Е… е… я… — на чолі Стівена виступив холодний піт.
— Співчуваю. — «Це скидається радше на посміх». — Мені добре відомо про ваш психоблок. Але, наскільки я розумію, його дія не суперечить здоровому глузду. А що ми обоє мандрівники в часі, то ви можете вільно спілкуватися зі мною на цю тему, за винятком тих деталей, що їх Патруль бажає тримати в таємниці. Допоможе, якщо я відрекомендуюся? Меро Вараґан. Можливо, ви чули про мою расу. Ми відомі вам під назвою екзальтаціоністів.
Тамберлі пригадав достатньо, щоб жахнутися. «Тридцять перше тисячоліття… це було… буде… — Тільки темпоральна мова має відповідні дієслівні форми й часи, що надаються до опису таких ситуацій. — Це буде задовго до створення перших машин часу, однак обрані представники їхньої цивілізації знатимуть про подорожі в часі, подорожуватимуть самі, дехто долучиться до Патруля, як багато осіб з інших просторово-часових околів. Але… та доба мала своїх надлюдей, відчайдухів, створених методами генної інженерії для дослідження віддалених куточків космосу; їм стало тісно в межах їхньої цивілізації, яка для них була старша, ніж кам’яна доба для мене; вони повстали, зазнали поразки, змушені були втікати; однак встигли дізнатися велику таємницю про існування подорожей у часі. Якимось дивом їм вдалося захопити кілька машин часу, і „відтоді“ Патруль полює за ними, щоб вони не накоїли чогось невиправного, але мені нічого не відомо про звіти, які повідомляли б про їхнє затримання…»