— Я не можу сказати вам більше, ніж те, про що ви самі здогадалися, — заперечив Тамберлі. — Навіть якщо закатуєте мене до смерті, я не можу.
— Коли граєш у небезпечну гру, — відказав Меро Вараґан, — потрібно бути готовим до несподіваних ситуацій. Визнаю, ми не змогли передбачити, що застанемо вас у скарбниці. Думали, там нікого не буде вночі, тільки сторожа зовні. Втім, ми ніколи не скидали з рахунку імовірної зустрічі з Патрулем. Раоро, кірадекс.
Перш ніж Тамберлі встиг замислитися, що означає це слово, біля нього вже стояла жінка. Враз він збагнув її наміри, і його заполонив жах. Він спробував підвестися, ладен битися, пручатися, померти — будь-що, тільки не це.
Її паралізатор блимнув, настроєний так, щоб Тамберлі не знепритомнів. Його ноги підігнулись, і американець безвільно впав назад у крісло, яке обхопило його й не дало сповзти на підлогу.
Жінка підійшла до шафи й повернулася з якимось приладом — коробкою з під’єднаним до неї блискучим шоломом. Раора наділа півкулю американцеві на голову, а її пальці забігали по світних цятках — очевидно, це був пульт керування. У повітрі з’явилися якісь символи. Покази вимірювачів? Тіло Тамберлі, здавалося, опанувало гудіння. Воно дедалі посилювалося, аж доки американець розчинився в цьому гудінні й провалився у пітьму, з якої йшов цей звук.
Помалу Стівен виринав на поверхню. До нього повернувся контроль над м’язами, і він випрямився в кріслі. Однак тіло було цілковито розслаблене, наче після тривалого сну. Тамберлі немовби відокремився сам від себе, перетворився на стороннього, позбавленого емоцій спостерігача. А проте він був цілком притомний. Усі чуттєві деталі виступили наперед, загострилися: сморід брудної сутани й давно немитого тіла, холодне гірське повітря, що лине крізь дверний отвір, Глузлива посмішка Вараґана на Цезаревому профілі, Раора з приладом у руці, вага шолома, муха, яка сидить на стіні, немовби нагадуючи, що він такий самий смертний, як і вона.
Вараґан відхилився на спинку крісла, закинув ногу на ногу, склав кінці пальців докупи й промовив з химерною ввічливістю:
— Назвіть, будь ласка, ваше ім’я і походження.
— Стівен Джон Тамберлі. Народився в Сан-Франциско, штат Каліфорнія, Сполучені Штати Америки, двадцять третього червня 1937 року.
Він сказав цілковиту правду. Він не міг інакше. Чи то пак не могли його пам’ять, нерви, рот. Кірадекс був досконалим знаряддям допиту. Стівенові годі було навіть повністю усвідомити жах свого становища. Десь глибоко всередині нього щось відчайдушно репетувало, але свідомість його працювала, наче машина.
— А коли ви вступили до Патруля?
— У 1968 році.
Точнішої дати назвати він не міг: усе сталося поступово. Товариш по роботі познайомив зі своїми друзями, цікавими людьми, що, як згодом виявилося, промацували Тамберлі; зрештою він погодився пройти певні тести, буцімто для якогось психологічного дослідження; опісля йому розповіли про подорожі в часі й запропонували приєднатися до їхньої організації; Тамберлі радо пристав на пропозицію, у чому ніхто й не сумнівався. Нещодавно він розлучився з дружиною. Рішення далося б значно важче, якби йому постійно доводилося вести подвійне життя. Але й тоді — Тамберлі знав це — він би погодився, адже це давало змогу досліджувати світи, які доти були для нього лише руїнами, написами, черепками й кістками мерців.
— Який ваш статус в організації?
— Я не належу ні до силових, ні до рятувальних структур, ні до чогось іншого на кшталт цього. Я польовий історик. У рідному часі я був антропологом, працював серед індіанців кечуа, пізніше брав участь в археологічних дослідженнях у цьому регіоні. Це природним чином визначило вибір періоду іспанського завоювання Америки. Мені хотілося вивчати доколумбові цивілізації, але, звісна річ, це було неможливо. Я викликав би надто багато підозр.
— Зрозуміло. Як довго ви вже в Патрулі?
— Приблизно шістдесят років життєвого ресурсу.
Можна намотати цілі століття, стрибаючи вперед-назад у часі. Величезним бонусом роботи в Патрулі була можливість подовжити життя завдяки методам, що з’явилися в майбутньому. Певна річ, разом із цим приходив біль від того, що доводилося дивитися, як дорогі тобі люди старіють і помирають, ніколи не дізнавшись того, що знаєш ти. Щоб уникнути цього, ти з’являєшся в їхньому житті періодами — нехай думають, що ти багато подорожуєш, — і поступово зводиш контакти з ними нанівець. Бо ж їм не можна бачити, що роки до тебе милосердніші, ніж до них.