Запитання швидко стали гострими як бритва. Тамберлі лише дивився й слухав, як майстерний допитувач видобував з нього одну подробицю за іншою. Коли щось особливо зацікавлювало Вараґана, він не зупинявся, доки не витягував усе до останку. Друга дружина Тамберлі мала б бути в безпеці: вона теж працює в Патрулі. Перша вийшла вдруге заміж і зникла з його життя. Але — о Боже! — брат Білл, його дружина… Тамберлі чув своє ж зізнання в тому, що небога для нього — немов рідна донька…
У дверному отворі потемніло. Досередини ввірвався Луїс Кастелар.
Блиснула шпага. Охоронець зігнувся вдвоє, упав і засіпався на підлозі. З горла, з якого вже не міг видобутися крик, червоним струменем ринула кров.
Раора кинула пульт керування кірадексом і схопилася за паралізатор, але Кастелар уже був біля неї. Лівою рукою він зацідив їй у підборіддя. Жінка поточилася, осіла на підлогу й, приголомшена, витріщилася на іспанця. Шпага його ще дзвеніла, коли Раора падала на підлогу. Вараґан схопився з крісла. Неймовірно спритний, він ухилився від удару, який мав би розполовинити його. Але приміщення було надто вузьке, щоб прослизнути до виходу. Кастелар зробив випад. Вараґан схопився за живіт. Кров зацебеніла йому поміж пальцями. Він прихилився до стіни й закричав.
Кастелар не став марнувати часу на те, щоб його прикінчити. Іспанець зірвав шолом з голови Тамберлі. Прилад з глухим стуком упав на підлогу. Повнота почуттів повернулася до американця — немов промінь сонця, що увірвався в його свідомість.
— Витягни нас звідси! — скреготнув Кастеларів крик. — Той чародійський кінь стоїть надворі…
Тамберлі, хитаючись, підвівся з крісла. Ноги ледве тримали його. Кастелар вільною рукою підтримав американця. Затинаючись, вони вибралися на подвір’я. Там чекав хроноцикл. Тамберлі виліз на переднє сидіння, Кастелар скочив на заднє. У брамі показався чоловік у чорному. Він щось закричав і сягнув по зброю.
Тамберлі вдарив по приладовій панелі.
11 травня 2937 року до Різдва Христового
Мачу-Пікчу щез. Довкола них нуртував вітер. У кількох сотнях футів унизу простяглася поросла буйнотрав’ям і деревами долина річки. Вдалині зблискував океан.
Хроноцикл падав. Повітря ревіло у вухах. Пальці намагалися намацати вмикач антигравітатора. Нарешті двигун прокинувся, падіння припинилося. Тамберлі плавно й безгучно посадив машину на землю.
Його почало трусити. Зір заслало темними клаптями.
Напад минув. Тамберлі усвідомив, що Кастелар стоїть біля нього, і відчув вістря шпаги біля свого горла.
— Злазь, — наказав іспанець. — Рухайся повільно. Руки підніми догори. Ти не чернець. Я думаю, ти чаклун, якого треба спалити. Зараз ми все з’ясуємо.
3 листопада 1885 року
Двоколісний кеб привіз Менса Еверарда від контори компанії «Делгаузі енд Робертс, Імпортерз» — яка також була лондонським осередком Патруля в цьому окрузі — до будинку на Йорк-плейс. Крізь густий жовтуватий туман він піднявся на ґанок і повернув ручку дверного дзвоника. Служниця впустила Еверарда до оббитого дерев’яними панелями передпокою. Він простягнув їй свою візитівку. За хвилину дівчина повернулася й повідомила, що місіс Тамберлі радо його прийме. Патрульний залишив капелюха й пальто на вішаку й пішов за служницею. Опаленню не вдавалося вигнати з будинку всю вогкість і холод, тож Еверард чи не вперше зрадів, що вдягнутий як вікторіанський джентльмен. Зазвичай таке вбрання видавалося йому страшенно незручним. У всьому ж іншому загалом це була чудова доба для життя, якщо в тебе є гроші, міцне здоров’я і ти можеш зійти за англосакса-протестанта.
Вітальня виявилася приємно опорядкованою кімнатою з газовим освітленням, силою-силенною книжок і помірною кількістю всіляких дрібничок. У каміні рівним полум’ям горіло вугілля. Біля домашнього вогнища стояла Гелен Тамберлі, немов потребувала тої розради, яку воно могло дати. Це була невисока на зріст рудувата білявка; довга сукня вишукано підкреслювала її стан, якому, поза сумнівом, багато хто заздрив. Вікторіанська англійська звучала в її вустах, наче музика. Голос її, однак, дещо тремтів.
— Вітаю вас, містере Еверарде. Сідайте, будь ласка. Пригостити вас чаєм?
— Ні, дякую, мем. Хіба що ви теж приєднаєтеся. — Він не намагався приховати свого американського акценту. — Невдовзі до нас має долучитися ще один чоловік. Може, поп’ємо чаю після розмови з ним?
— Так, звісно. — Кивком голови вона відпустила покоївку. Та вийшла, лишивши двері відчиненими. Гелен Тамберлі рушила з місця, щоб зачинити їх. — Сподіваюся, це не надто шокує Дженкінс, — промовила вона зі змученою усмішкою.