— Наважуся припустити, що вона вже дещо звикла до певних дивацтв у цьому домі, — сказав Еверард, підтримуючи прагнення жінки зберігати самовладання.
— Ну, ми намагаємося надміру не вирізнятися. Люди здатні миритися з певною ексцентричністю. Якби ми вдавали із себе представників вищої верстви, а не заможних буржуа, нам пробачили би будь-що. Але тоді нам довелося б занадто часто бувати на людях. — Жінка ступила кілька кроків по килиму й стала перед Еверардом, стиснувши опущені руки в кулачки. — Годі про це! — розпачливо вигукнула вона. — Адже ви з Патруля? Позачасовий агент, я не помиляюся? Це через Стівена? Звісно, через нього. Кажіть вже.
Не боячись, що їх можуть підслухати, Еверард і далі послуговувався англійською мовою, що для місіс Тамберлі мала би бути приємнішою за темпоральну.
— Так, через Стівена. Але ми ще самі нічого достеменно не знаємо. Він зник. Не відзвітувався. Мабуть, ви пригадуєте, що він мав би опинитися в Лімі наприкінці 1535 року, кілька місяців по тому, як її заснував Пісарро. У нас там є осередок. Завдяки обережному розпитуванню ми виявили, що брат Естеван Танакіль два роки тому таємничим чином щез у Кахамарці. Зауважте: щез, а не загинув унаслідок якогось нещасливого випадку, бійки абощо. — Похмурим тоном патрульний додав: — Простіше простого.
— Отже, він може бути живий? — скрикнула місіс Тамберлі.
— Надія є. Але я не можу вам нічого обіцяти, окрім того, що Патруль докладе всіх своїх бісових зусиль… о, пробачте мені.
Жінка розсміялася ламким сміхом.
— Усе гаразд. Ви ж зі Стівенового округу, де ніхто не добирає слів?
— Ну так. Ваш чоловік, як і я, народився й виріс у Сполучених Штатах Америки середини двадцятого століття. Саме тому мені доручили проводити це розслідування. Спільне походження може підкинути якусь корисну думку.
— Отже, вам доручили… — пробурмотіла вона. — Ніхто не дає наказів позачасовикові. Ніхто, крім данелліанців.
— Це не зовсім так, — ніяковіючи, відказав він.
Часом його бентежив власний статус — Еверард не був прикріплений до жодного конкретного округу, мав право працювати в будь-якій країні й будь-якій епосі, де в цьому виникала потреба, і ухвалювати рішення на власний розсуд. За своєю вдачею Менс був людина проста й негорда.
— Дякую, що взялися за цю справу, — промовила місіс Тамберлі й швидко закліпала, силкуючись стримати сльози. — Прошу вас, сідайте. Можете курити, якщо хочете. Ви впевнені, що не бажаєте чаю з печивом чи, може, трохи бренді?
— Може, пізніше. Дякую. Але я скористаюся вашим дозволом і закурю люльку.
Еверард дочекався, поки жінка сіла біля каміна, а тоді влаштувався у кріслі напроти, в якому, мабуть, полюбляв сидіти Стівен. Між ними танцювали блакитні відблиски полум’я каміну.
— У мене було кілька схожих справ у минулому — себто у минулому за моїм виміром часу, — обережно почав він. — Насамперед бажано дізнатися про розшукувану особу якомога більше. А це означає поспілкуватися з близькими їй людьми. Тому я й прийшов сьогодні трохи раніше, щоб з вами познайомитися. Незабаром прибуде агент, який працював на місці, і розповість нам, що він з’ясував. Сподіваюся, ви не заперечуєте?
— О, ні, звісно, не заперечую. — Вона набрала повітря. — Але поясніть, будь ласка, ось що. Мені завжди було це важко зрозуміти, навіть коли я думаю темпоральною мовою. Мій батько викладав фізику в Кембриджському університеті, і важко знехтувати тою суворою логікою причини й наслідку, яку я завдяки йому добре затямила. Стівен… якимось чином опинився у скрутному становищі в Перу шістнадцятого століття. Можливо, Патруль має змогу його врятувати, можливо, ні. Але в будь-якому разі… Патруль знатиме результат. В архіві буде звіт. Хіба ви не можете одразу його прочитати? Або перестрибнути вперед у часі й запитати себе самого? Чому ми повинні проходити через це все?
Хай чого навчив її батько, таке запитання можна було пояснити хіба лише надмірним хвилюванням місіс Тамберлі, адже вона також пройшла навчання в Академії Патруля часу, що розміщувалася в олігоценовій епосі — задовго до того, як з’явилося людство та його історія, в яку можна було втрутитися. Але Еверардові й на думку не спадало засуджувати жінку. Навпаки, він оцінив ту силу духу, завдяки якій місіс Тамберлі вдавалося підтримувати видимий спокій. Та й, зрештою, на своїй роботі вона не мала справи з парадоксами й небезпеками нестабільного часу. Тамберлі також на них не наражався — він був простим спостерігачем, хай і під прикриттям, — аж доки парадокси й небезпеки несподівано самі натрапили на нього.