— Вам має бути відомо, що це заборонено, — м’яким тоном відказав американець. — Причинно-наслідкові петлі запросто можуть перетворитися на темпоральні вихори. Найменша з небезпек, яка нам загрожує, — це анулювання нашої спроби. Та й у будь-якому разі вона виявилася б марною. Ці архівні записи містили б звіт про події, які ніколи не відбулися. Лишень подумайте, як на наших діях позначилося б те, що ми вважали б знанням про майбутнє. Але ні, ми маємо виконувати нашу роботу, якомога неухильніше дотримуючись причинно-наслідкового зв’язку, щоб наш успіх чи поразка були реальними.
«Бо реальність умовна. Вона — наче танець хвиль на воді. Досить імовірнісним хвилям первинного квантового хаосу змінити свій ритм, і зненацька весь цей візерунок з брижів і шумовиння щезає, перетворюється на інший. Навіть у двадцятому столітті фізики мали лише невиразне уявлення про це явище. Однак тільки після винайдення подорожей у часі цей факт став очевидною частиною людського життя. Потрапивши в минуле, ти перетворюєш його на своє теперішнє. У тебе та сама свобода волі, що й завжди. Ти нічим особливо не обмежуєш своїх дій. І неминуче впливаєш на те, що відбувається. Зазвичай наслідки непомітні. Просторово-часовий континуум можна порівняти із сіткою з пружних ґумових стрічок, які відновлюють свою форму після дії збурювальної сили. Справді, зазвичай ти є частиною цього минулого. Чоловік, що подорожував із Пісарро й називав себе братом Танакілем, справді існував. Це „завжди“ була правда, а те, що ця людина народилася в пізнішому столітті, не відіграє значної ролі. Дрібні анахронічні вчинки, які він може скоїти, не важливі: якщо вони й привернуть чиюсь увагу, то швидко зітруться з пам’яті. Чи викликають такі незначні зміни тривале збурювання реальності — це філософське питання. Втім, деякі вчинки мають значення. Що коли якийсь божевільний вирушить до п’ятого століття й озброїть кулеметами вождя гунів Аттілу? Це очевидні загрози, і від них доволі легко захиститися. Але бувають і складніші випадки… Більшовицька революція 1917 року мало не захлинулася. Лише енергія та геній Леніна допомогли довести її до кінця. Що коли тобі вирушити в дев’ятнадцяте століття й тишком, нікому не шкодячи, запобігти зустрічі Ленінових батьків? Хай би чим стала Російська імперія, це вже не був би Радянський Союз, і наслідки цього поширилися б на всю подальшу історію. Ти не зникнеш, адже перебуватимеш у минулому щодо зміни, але, повернувшись у майбутнє, застанеш зовсім інакший світ — світ, у якому ти, цілком можливо, ніколи не народився. Ти існуватимеш як наслідок без причини завдяки тій анархічній силі, що лежить в основі існування. Коли було споруджено першу машину часу, з’явилися данелліанці, надлюди з далекого майбутнього. Вони запровадили правила подорожей у часі й заснували Патруль, що мав забезпечити дотримання цих правил. Як і звичайна поліція, ми здебільшого допомагаємо людям, що не мають наміру порушувати закон: рятуємо їх, коли можемо, зі скрути, надаємо ту допомогу жертвам історії, на яку тільки зважуємося. Але головне наше завдання — охороняти й зберігати історію людства, адже вона врешті-решт приведе до появи славетних данелліанців».
— Пробачте, — мовила Гелен Тамберлі. — Я така дурепа! Але я так… непокоюся. Стівен планував відлучитися лише на три дні. Шість років для нього, три дні для мене. Йому потрібен був цей час, щоб знову призвичаїтися до мого округу. Він хотів поблукати інкогніто, згадати вікторіанські звичаї, щоб через неуважність не зробити чогось, що здивувало б слуг чи наших тутешніх друзів. А вже минув цілий тиждень! — Вона закусила губу. — Пробачте. Я далі верзу дурниці, так?
— Аж ніяк. — Еверард дістав люльку й кисет з тютюном. Беручи близько до серця душевний біль цієї жінки, він відчував, що йому потрібно дещо заспокоїтися. — Люблячі пари, такі, як ваша, викликають у мене, старого одинака, почуття заздрості. Але повернімося до справи. Так буде краще для нас обох. Ви англійка, і це ваше рідне століття, чи не так?
Жінка кивнула.
— Я народилася в Кембриджі 1856 року. У сімнадцять я осиротіла. Батьки лишили мені скромні засоби до існування, я вивчала класичні мови, стала такою собі «синьою панчохою». Зрештою мені запропонували долучитися до Патруля. Зі Стівеном я познайомилася в Академії. Попри різницю у віці — що, дякувати Богу, не має для нас значення, — ми… сподобалися одне одному й одружилися після закінчення Академії. Стівен вважав, що мені не сподобається його рідна епоха. — Гелен Тамберлі скривилася. — Я навідалась до неї — він виявився правим. Що ж до Стівена, він почувався… почувається тут, у цьому часі, щасливим. Для всіх інших він — американець, що працює в торговельній фірмі. Я теж ходжу на роботу, часом працюю дома. Звісно, тут це незвично, щоб жінка цікавилася наукою, але в цьому немає нічого надзвичайного. Уже невдовзі, лише за кілька років, Марія Склодовська — мадам Кюрі — вступить до Сорбонни.