Еверард знехтував плутаниною в часах дієслів: це було неминуче, коли про такі речі розмовляли будь-якою іншою мовою, крім темпоральної.
— Улюблена небога, еге ж? — пробурмотів він. — Такі люди часто бувають корисні: зазвичай вони багато знають, охоче про все розповідають, і розпитування не викликає в них підозр. Що вам відомо про цю небогу?
— Її звати Ванда, вона народилася 1965 року. Коли Стівен згадував про неї востаннє, він казав, що Ванда вивчає… е-е… біологію в університеті, що називається Стенфордський. Власне кажучи, він запланував вирушити на це своє останнє завдання не з Лондона, а з Каліфорнії, щоб побачитися там зі своїми рідними в… саме так… у 1986 році.
— Мені варто було б поспілкуватися з нею.
Пролунав стукіт у двері.
— Прошу, — гукнула жінка.
Зайшла покоївка.
— Вас хоче бачити якийсь чоловік, місіс, — оголосила вона. — Каже, його звати містер Басскейс. — Із крижаним осудом додала: — Цей джентльмен — кольоровий.
— Це агент Патруля, — прошепотів Еверард до господині. — Раніше, ніж я очікував.
— Нехай заходить, — наказала місіс Тамберлі.
Хуліо Васкез і справді мав незвичний для цього місця вигляд: невисокий на зріст, присадкуватий, бронзовошкірий, чорноволосий, з широким обличчям і гачкуватим носом. Майже чистокровний уродженець Анд, хоча, як було відомо Еверардові, народився в двадцять другому столітті. А втім, цей район мав би дещо звикнути до появи екзотичних відвідувачів. Окрім того, що Лондон був центром імперії, яка охоплювала весь світ, то ще й через Йорк-плейс проходила Бейкер-стріт.
Гелен Тамберлі гостинно зустріла нового гостя й цього разу таки звеліла подати чай. Патруль вилікував її від притаманного вікторіанській епосі расизму. Хоч-не-хоч довелося перейти на темпоральну мову, бо ж господиня дому не знала іспанської (або кечуа), а англійська в житті Васкеса не відігравала значної ролі ні до початку його роботи в Патрулі, ні після, тож агент вивчив лише кілька основних фраз.
— Мені дуже мало вдалося з’ясувати, — почав він. — Завдання було вкрай непросте, зважаючи ще й на його нагальність. Для іспанців — я лише ще один індіанець. Як мені підійти до котрогось із них, не кажучи вже про те, щоб розпитувати їх? Мене могли відшмагати за зухвальство або й убити, довго не думаючи.
— Авжеж, конкістадори були збіговиськом добрячих су… добрячих недолюдків, — докинув Еверард. — Як я пригадую, коли зібрали викуп, Пісарро так і не відпустив Атауальпу. Навіть більше, він поставив його перед так званим судом з цілою купою сфабрикованих звинувачень і присудив до смертної кари. До спалення на вогнищі, чи не так?
— Коли Атауальпа охрестився, покарання було пом’якшене на задушення, — уточнив Васкес. — Опісля чимало іспанців, зокрема й сам Пісарро, відчували через це щось на кшталт докорів сумління. Вони боялися, що якби відпустили Атауальпу, той підняв би повстання проти них. Як пізніше вчинив Манко, їхній маріонетковий Верховний інка. — Агент помовчав, а тоді додав: — Авжеж, іспанське завоювання Америки було жахливе: убивства, пограбування, поневолення. Але, друзі мої, ви вивчали історію за англійськими підручниками, а Іспанія протягом кількох століть була суперником Англії. Пропаганда тягнеться ще з часів того конфлікту. Насправді ж іспанці, попри інквізицію і все решта, були не гірші за будь-яку іншу тогочасну націю, навіть кращі за багатьох. Дехто, як, зокрема, сам Кортес і навіть Торквемада, намагався запровадити певні обмежені права для місцевого населення, яке — не варто забувати — уціліло на переважній території Латинської Америки, на землях своїх предків, тимчасом як англійці, разом зі своїми послідовниками — янкі й канадцями, майже повністю очистили Північну Америку від індіанців.
— Туше! — криво посміхнувшись, сказав Еверард.
— Прошу вас, — прошепотіла Гелен Тамберлі.
— Даруйте мені, сеньйоро. — Васкес, сидячи, уклонився їй. — Я не мав наміру завдавати вам прикрощів, а лише прагнув пояснити, чому мені так мало вдалося дізнатися. Видається, що якось уночі брат Танакіль разом із одним воїном зайшли до будинку, де зберігалися скарби. Коли наступного ранку чернець зі своїм супутником не вийшли зі скарбівні, вартові стривожилися й відчинили двері. Усередині нікого не було, хоча всі виходи охоронялися. Поповзли всілякі неймовірні чутки. Усе це я почув від індіанців, але і їх я не мав змоги докладно розпитати. Не забувайте, поміж них я теж чужинець, а самі вони рідко подорожують. Завдяки тому зрушенню, що саме відбувається там, мені вдалося зліпити сяку-таку історію, що пояснювала б, як я потрапив до міста, але якби моєю особою серйозно зацікавилися б, ця легенда не витримала б жодної перевірки.