Еверард кивнув. Як практично кожна подія в історії, іспанське завоювання Америки не було ані абсолютним злом, ані абсолютним добром. Кортес щонайменше поклав край кривавому звичаю — людським жертвопринесенням у ацтеків, а Пісарро приніс на ті землі поняття про права й гідність кожної людини. Обидва завойовники мали союзників серед індіанців, що приєдналися до них, бо мали до цього вагомі підстави.
Одначе не справа патрульного моралізувати. Його обов’язок — оберігати те, що є, від початку й до кінця історії, і завжди стояти поруч зі своїми товаришами.
— Давайте поговоримо про наші дії: що може нам бодай чимось бути корисним, — запропонував він. — Місіс Тамберлі, ми не покинемо вашого чоловіка напризволяще. Не знаю, чи нам вдасться його врятувати, але ми напевне докладемо до цього всіх зусиль.
Дженкінс подала чай.
30 жовтня 1986 року
Містер Еверард дивує мене. Його листи, а потім телефонні дзвінки з Нью-Йорка були ввічливі й, сказати б, інтелектуальні. І ось він стоїть переді мною: здоровило зі зламаним носом. Скільки йому років? Сорок? Важко сказати. Я певна, він чимало повештався по світу.
Та вигляд не має значення. (Він міг би виявитися збіса сексуальним, якби справа повернула в цей бік. Але вона не поверне. Що, поза сумнівом, тільки на краще, хай йому чорт.) Говорить він м’яким тоном, з тою самою старомодною ввічливістю, яка була в його листах.
Тиснемо одне одному руки.
— Радий знайомству, міс Тамберлі. — У нього низький голос. — Дякую, що прийшли.
Ми у вестибюлі одного з готелів середмістя.
— Ну, я не могла не прийти. Це ж стосується мого єдиного улюбленого дядечка, чи не так? — відповідаю я.
Містер Еверард киває.
— Я хотів би ґрунтовно з вами поговорити. Е-е… чи не буде з мого боку надто зухвало, якщо я запропоную вам чогось випити? Чи, може, повечеряти? Бо я буду змушений завдати вам трохи клопоту.
Будь обережна.
— Дякую, але не поспішаймо. Саме тепер, по правді сказати, я надто накручена. Можливо, ми просто прогуляємося?
— Чом би й ні? День просто чудовий, а я вже багато років не був у Пало-Альто. Підемо до університету й поблукаємо там довкола?
Погода справді розкішна: ще не почалися дощі, стоїть бабине літо. Якщо так триватиме й далі, з’явиться смог. Наразі ж небо над головою чисте, а сонячне світло щедро заливає все довкола. Евкаліпти в університетському містечку сріблисті, ніжно-зелені, пахучі. Незважаючи на обставини нашої зустрічі (щось сталося з дядьком Стівом?), я не можу стримати свого захоплення: це ж треба, поруч зі мною справжній живий детектив!
Повертаємо вулицею ліворуч.
— То що вам потрібно, містере Еверарде?
— Як я й сказав: поговорити з вами. Я хотів би, щоб ви докладно розповіли мені про доктора Тамберлі. Допомогти може будь-яка дрібниця, яку ви згадаєте.
Добре, що та наукова установа турбується про дядечка й найняла цього чоловіка. Зрештою, це природно: вони вклали гроші в дядька Стіва. Він проводить у Південній Америці якесь дослідження, про яке майже нічого не розповідає. Мабуть, готується написати сенсаційну книжку. У якій обов’язково подякує цій установі. Допоможе виправдати податкові пільги. Ні, мені не слід так думати. Дешевий цинізм — для невігласів.
— А чому саме зі мною? Я маю на увазі: мій батько — його брат. Він знає про дядька Стіва значно більше.
— Можливо. Я збираюся навідатися до нього й вашої матері. Але за інформацією, яка у мене є, доктор Тамберлі відчував до вас особливу прихильність. І я майже певен, що він розповів вам про себе якусь деталь — зовсім незначну, яка вам не видається надто важливою, — але ця деталь може допомогти мені зрозуміти його вдачу, підказати, куди він подівся.
Ковтаю клубок, що підступає до горла. Пів року минуло, а від дядька немає навіть звісточки.
— А в тій науковій установі, на яку він працює, нічого не знають?
— Ви вже запитували мене про це, — нагадує містер Еверард. — Ваш дядько завжди діяв самостійно. Це була його умова, коли він погодився на пропозицію фінансування. Доктор Тамберлі збирався працювати в Андах, але це практично все, що нам відомо. Анди — величезна територія. Поліція тих кількох країн, де міг би опинитися ваш дядько, не змогла повідомити нічого корисного.
Це важко вимовити. Мелодрама. Та все ж…
— Ви підозрюєте, що він… утік з грошима?