Скочити на ноги, дістатися до хроноцикла швидше за іспанця й утекти? Неможливо. Якби Тамберлі був у кращій формі, то можливо й спробував би. Як і більшість польових агентів, він володів бойовими мистецтвами. Це могло б дати йому перевагу проти сильнішого, але менш умілого суперника. (Кожен тогочасний кіннотник проводив усе своє життя в умовах такої фізичної активності, що олімпійський чемпіон проти нього видався б здихляком.) Але тепер американець був надто кволий — і тілом, і духом. Після того як Кастелар зняв з його голови кірадекс, до Тамберлі повернулася його воля, але з неї поки що було небагато користі. Він почувався виснаженим, у синапсах був пісок, повіки здавалися свинцевими, а під черепом гуляв протяг.
Кастелар люто зиркнув на нього згори донизу.
— Досить плутати словами, чаклуне! — скрикнув він. — Це я ставитиму тобі запитання.
«Мовчати? Але тоді він мене вб’є… — знесилено розмірковував Тамберлі. — Спершу, мабуть, катуватиме, щоб примусити відповідати. Проте в такому разі він тут застрягне і нікому не завдасть шкоди… Ні. Він напевне спробує сам увімкнути хроноцикл. Той цілком може вибухнути, але якщо все ж не вибухне? Що тоді? Ні, смерть — тільки на той випадок, коли побачу, що не залишається іншого виходу…»
Він звів очі, побачив у небі темний силует орла й важко промовив:
— Я не чаклун. Просто в мене є знання про всілякі науки й пристосування, про які тобі нічого не відомо. Індіанці вважали, що наші мушкетери володіють блискавками. А річ була лише в поросі. Стрілка компаса завжди показує на північ, але ж не завдяки чарам. — «Хоч ти й не розумієш принципу його роботи?» — Те саме й зі зброєю, що паралізує, але не ранить, і з пристроями, що переносять через час і простір.
Кастелар кивнув.
— Я так і думав, — повільно промовив він. — Ті охоронці, яких я вбив, прохопилися кількома словами про щось таке.
«А в нього не качан капусти на в’язах! Можливо, він навіть якоюсь мірою геній. Так, пригадую, якось він казав, що, коли вчився на священника, зачитувався історіями про Амадіса Ґальського, тими художніми вигадками, що збуджували уяву його сучасників. А іншого разу виявилося, що він на диво тонко розуміється на ісламі».
Кастелар напружився.
— Кажи тоді, що тут відбувається? — зажадав він. — Хто ти насправді й чому видаєш себе за ченця?
Тамберлі спробував зібрати думки докупи. Захисного бар’єру більше не було. Кірадекс стер психологічне блокування, і тепер нічого не стримувало американця від того, щоб розповісти про подорожі в часі й про існування Патруля. Нічого, крім почуття обов’язку.
Треба якось узяти під контроль цю жахливу ситуацію. Якби він перепочив, якби його тіло й розум відновилися від шоку, якого зазнали, Тамберлі мав би непогані шанси перехитрувати Кастелара. Хай який меткий на розум, іспанець був би ошелешений почутим про невідомі йому речі. Але тепер Тамберлі був ледве живий. А Кастелар відчував його слабкість і тиснув на нього, розумно й безжально.
— Відповідай не гаючись! Та без своїх хитрих вивертів. Кажи правду!
Він трохи витягнув шпагу з піхов і сховав її назад.
— Розповідь буде довга-предовга, доне Луїсе…
Чобіт іспанця вгатив Тамберлі по ребрах. Той упав і лишився лежати, хапаючи ротом повітря. На нього хвилями накочувався біль. Немов гуркіт грому, до нього донісся голос Кастелара:
— Ну ж бо! Кажи!
Тамберлі насилу підвівся й сів, згорбившись перед невблаганністю.
— Так, я вдавав з себе ченця, але не мав якихось злих намірів проти християнської віри. — Він закашлявся. — Так було потрібно. Розумієш, десь є лиходії, які теж мають такі пристрої. Того разу вони хотіли пограбувати вашу скарбівню, а натомість забрали нас двох…
Допит тривав. Навчався Кастелар, мабуть, у домініканців, ордену, що провадив іспанську інквізицію. А може, просто звик мати справу з полоненими на війнах. Спершу Тамберлі хотів приховати те, що стосувалося подорожей у часі, але чи то сам якось прохопився, чи то Кастелар витрусив це з нього. Іспанець учепився за його необережне слово, наче мисливський собака за слід. Просто дивовижно, як швидко він схопив суть справи. Звісно, про теорію не йшлося. Тамберлі й сам мав украй приблизне уявлення про те, на що спромоглася наука за багато тисячоліть після його рідної епохи. Ідея про єдність часу й простору збила Кастелара з пантелику, але він, вилаявшись, відкинув її і перейшов до практичних питань. Він збагнув, що пристрій може літати, може зависати в повітрі, а може на бажання пілота миттєво переноситися будь-куди й у будь-який час.