Керування мусило бути просте, адже в мандрівника могла виникнути потреба поспіхом втекти з якогось місця або часу. Літати на антигравітаційному рушію, як не дивно, вимагало більшого вміння. Кастелар примусив Тамберлі показати йому, як керувати хроноциклом, а тоді, готуючись до спробного польоту, наказав сісти позаду.
— Якщо я впаду, ти впадеш також, — нагадав він.
Тамберлі хотів би, щоб так і сталося. Спершу ними кидало й хитало, і він мало не випав із сидіння, але Кастелар швидко вирівняв машину й радісно розсміявся. Він спробував стрибнути в часі й повернувся назад на півдня. Ураз сонце стало високо, а на екрані сканера іспанець побачив збільшене зображення себе й Тамберлі внизу, у долині. Це його вразило. Кастелар поспішно скочив уперед, до вечірнього сонця. Перемістившись у просторі, він на якусь хвилю завис над землею, де тепер нікого не було, а відтак важко посадив хроноцикл.
Вони злізли.
— Хвала Господу! — скрикнув Кастелар. — Немає краю Його дивам і милостям!
— Прошу тебе, — став благати Тамберлі, — ходімо до річки. Я помираю від спраги.
— Нап’єшся трохи пізніше, — відповів іспанець. — Тут нема ні їжі, ні вогню. Нам треба знайти краще місце.
— Де? — простогнав Тамберлі.
— Я думав над цим, — мовив Кастелар. — Вирушити до твого короля — ні, так я віддам себе в його руки. Він забере цей пристрій, що може принести дуже багато користі християнській вірі. Повернутися до Каксамалки, у ту саму ніч? Ні, не відразу. Там доведеться мати справу з цими піратами. А якщо не з ними, то з моїм славним капітаном Пісарро. Хай як я його поважаю, але можуть виникнути труднощі. А ось якщо я повернуся з непереможною зброєю, він дослухається до моїх слів.
З мороку, в який занурювалася свідомість Тамберлі, зринула думка про те, що конкістадори, ще повністю не підкоривши індіанців Перу, уже почали воювати між собою.
— Ти кажеш, що народився майже за дві тисячі років після Господа нашого Ісуса Христа, — вів далі Кастелар. — Твоя доба на якийсь час може стати непоганим прихистком. Ти все там знаєш. А дива її не мали б мене надто спантеличити — якщо, як ти стверджуєш, це відкриття було здійснене значно пізніше. — Тамберлі усвідомив, що іспанець і гадки не має про автомобілі, літаки, хмарочоси, телебачення… Втім, Кастелар був обережний, наче дикий звір. — Але спершу я хотів би причалити до якоїсь тихої гавані, де буде мало несподіванок, а там уже роззирнутися й вирішити, що робити далі. А якби знайти ще когось, чиї слова я міг би порівняти з твоїми… — Раптом він вибухнув: — Ти чув мене. Кажи! Ти мусиш знати таку людину!
Із заходу довгими золотавими променями лилося світло. Птахи поверталися на ніч до гнізд у темних кронах дерев. У річці блищала вода — вода! Кастелар знову вдався до фізичної сили. До цього він був мастак.
Ванда… вона має бути на Галапагосах у 1987 році, а острови ці достатньо тихі… Наразити її на небезпеку — це гірше, ніж порушити правила Патруля: однаково кірадекс зламав Стівенів блок. Але ця дівчина розумна й винахідлива, майже така сама дужа, як і будь-який чоловік. Вона не зрадить свого бідолашного побитого дядька. Розкішна білявка — її врода відверне увагу Кастелара, який не очікуватиме підступу від якоїсь там жінки. А разом Стівенові та його небозі вдасться щось вигадати…
Згодом він не раз і не два проклинав себе за це рішення. А втім, людина, що, скімлячи й затинаючись, відповідала на запитання іспанського воїна, вже не була Стівеном Тамберлі.
Карти й координати островів, на які до 1535 року не ступала нога жодної людини; їхній опис; пояснення, що там робить дівчина (Кастелар здивувався, але потім пригадав амазонок із середньовічних романів); відомості про неї саму, а також те, що, найпевніше, вона здебільшого буде з друзями, але наприкінці захоче прогулятися сама, — запитання хитрого хижацького розуму витягли з Тамберлі геть усе.
Посутеніло. Швидко, як то буває в тропіках, присмерк перейшов у ніч. На небі заблимали зорі. Десь завив ягуар.
— Ти молодець, Танакілю, — Кастелар задоволено розсміявся. — Хай розказав ти мені все й не з власної волі, та все ж заслужив свій перепочинок.
— Можна мені піти напитися?
Іти він уже й не здужає, доведеться повзти.
— Як хочеш. Але не відходь далеко, щоб я потім міг тебе знайти. Інакше, боюся, ти загинеш у цій дикій місцині.
Тамберлі пройняв переляк. Він випростався, сидячи в траві.
— Що? Хіба ми не покинемо це місце разом?
— Ні-ні. Я поки що не вельми довіряю тобі, мій друже. Я полечу без тебе й побачу, що можу зробити сам. Потім — усе в руках Божих. Побачимося, коли я повернуся за тобою. Наразі ж бувай!