Сяйво зірок блищало на шоломі й нагрудному панцирі. Іспанський лицар підійшов до машини часу. Сів на неї. Пальці лягли на світні прилади керування.
— Сант-Яґо з нами! Вперед! — пролунав вигук.
Хроноцикл здійнявся на кілька ярдів у повітря. Потім почувся ляск, і машина з іспанцем зникла.
12 травня 2937 року до Різдва Христового
Тамберлі прокинувся на світанку. Він лежав на вологому березі річки. Легкий вітерець шарудів очеретом, дзюрчала й плюскотіла вода. Ніздрі виповнювалися пахощами трав.
У нього боліло все тіло, а голод глибоко вп’явся своїми пазурами. Але голова була ясна, учорашнє отупіння від кірадекса й подальших тортур минуло. Тамберлі знову міг мислити, знову був людиною. Американець зіп’явся на закляклі ноги і якусь хвилю стояв, вдихаючи прохолодне повітря.
Над ним розкинулося блідо-блакитне небо: ані хмаринки, лише зграя ворон з карканням пролетіла й зникла. Кастелар не повернувся. Може, йому потрібен ще час. Його збентежило, коли учора він побачив сам себе згори. А можливо, він взагалі не повернеться. Іспанець міг загинути в майбутньому або просто вирішити, що несправжній чернець не вартий того, щоб про нього клопотатися.
«Важко сказати. Але я можу зробити так, щоб він мене ніколи не знайшов. Я буду вільний».
Тамберлі вирушив у путь. Він кволий, але якщо ощадливо витрачатиме сили, то, йдучи вздовж річки, зможе дістатися моря. Цілком імовірно, що в гирлі буде людське поселення. Люди вже давно перебралися з Азії до Америки. Вони будуть примітивні, але, найпевніше, гостинні. Завдяки своїм умінням він міг би стати серед них важливою особою.
Опісля ж… Він мав одну ідею.
22 липня 1435 року
Чоловік пускає мене. До землі — кілька дюймів. Я втрачаю рівновагу й падаю. Схоплююся на ноги. Задкую. Зупиняюся. Дивлюся.
Незнайомець далі сидить у сідлі й усміхається. Крізь стугін крові у вухах я чую:
— Не лякайтеся, сеньйорито. Прошу вибачення за таке грубе поводження, та інакше не виходило. Тепер ми самі й можемо поговорити.
Самі! Я роззираюся довкола. Ми недалеко від узбережжя. Ті обриси на тлі неба — це має бути Академічна затока біля дослідницької станції Дарвіна. Тільки куди ж поділася станція? А дорога до Пуерто-Айора? Зарості дерев матасарно й пало-санто, кущики трави, поміж ними де-не-де кактуси. Пустка! Попіл на місці вогнища. Господи Боже! Велетенський панцир, обгризені кістки: цей чоловік убив галапагоську черепаху!
— Прошу вас, не намагайтеся втекти, — каже він. — Мені просто доведеться вас наздогнати. Повірте мені, ваша честь у безпеці. У більшій безпеці, ніж деінде. Бо ж ми на цих островах самі-самісінькі, як Адам і Єва перед гріхопадінням.
У горлі пересохло, язик важкий.
— Хто ви? Що діється?
Чоловік злазить зі своєї машини. Ввічливо вклоняється.
— Дон Луїс Ільдефонсо Кастелар-і-Морено, з Барракоти в Кастилії, донедавна учасник експедиції капітана Франсіско Пісарро в Перу, до ваших послуг, сеньйорито.
Він збожеволів чи я? Чи весь світ? Я знову загадуюсь: може, мені це сниться, може, я вдарилася головою, у мене гарячка, я марю? Вочевидь, ні. Довкола мене рослини, які я знаю. Вони нікуди не зникли. Сонце перемістилося на небосхилі, і повітря вже не таке тепле, але запахи, що йдуть від розпеченої землі, такі, як завжди. Сюрчить коник. Змахуючи крилами, повз мене пролітає голуба чапля. Невже все це відбувається насправді?
— Сядьте, — пропонує чоловік. — Ви спантеличені. Хочете води? — Ніби щоб мене заспокоїти, додає: — Я захопив її із собою. Тут нічого нема. Але якщо ви чогось забажаєте — лише скажіть.
Я киваю, роблю, як він радить. Чоловік піднімає із землі посудину, ставить її так, щоб я змогла дотягтися, й одразу відступає. Аби не наполохати маленьку дівчинку. Це відро, рожеве, надтріснуте згори — користуватися можна, але навряд чи варте того, щоб тримати його в себе. Мабуть, хтось викинув, а цей чоловік підібрав. Навіть у тих халупах у селищі пластик геть не цінується.
Пластик.
Останній штрих. Злий жарт. Зовсім не смішно, їй-богу. Однаково я сміюся. Аж задихаюся. Підвиваю.
— Заспокойтеся, сеньйорито. Кажу вам: якщо будете поводитися розсудливо, вам нічого боятися. Я оберігатиму вас.
Але ж свиня! Я не якась ультрафеміністка, але коли викрадач починає тобою опікуватися — це вже занадто. Сміх ущухає, западає тиша. Підводжуся. Розминаю м’язи. Вони трохи тремтять.
Попри все, страх кудись зникає. Замість нього з’являється холодна лють. Водночас я сприймаю все чіткіше, ніж будь-коли. Ось він стоїть переді мною, і я бачу його так виразно, як у спалаху блискавки. Не надто високий, худорлявий, але я пам’ятаю, які сильні в нього руки. Обличчям справді схожий на іспанця, риси суто європейські, шкіра засмагла трохи не до чорноти. Вбрання навпаки — зблякло, латане, неохайне, фарбоване рослинними барвниками. Брудне. Сам він також давно не мився. Від нього пахне, але не тхне, запах скоріше природний. Гребенястий шолом із захистом для шиї, потьмяніла кіраса. На металі бачу подряпини. Сліди битв? На лівому боці висить шпага. На правому — піхви для кинджала. Що кинджала нема, то іспанець, мабуть, убив черепаху шпагою і нею ж зладив рожен. Для вогнища наламав сухого гілля. Онде лежить лучкове веретено, щоб добувати вогонь, тятива — із сухожилка. Отже, цей чоловік тут уже давно.