Луїс вихоплює шпагу. Якого біса? Налякана, я впускаю книжку й відступаю повз машину часу до свого столу. Іспанець падає на коліна. Бере шпагу за клинок і здіймає її, наче хрест. Гартованими негодою щоками течуть сльози, зникаючи в чорнющій бороді.
— Господи Всемогутній, свята Мати Божа, — схлипує він. — Не покиньте слуги вашого.
Ось вона, нагода! На роздуми немає часу.
Хапаю пилотяг. Розмахуюся. Укляклий навколішках іспанець чує якийсь шум, він обертається й готується скочити на ноги. Кий із вертикального пилотяга нікудишній — він важкий і незграбний. Вкладаю в удар усю силу, що маю в руках і плечах. Перехилившись через часовий мотоцикл, опускаю кінець із двигуном на непокриту голову іспанця.
Той важко падає. Кров цебенить, наче потік якогось навіженого неонового світла червоної барви. На Луїсовій голові — рвана рана. Я його вирубила? Не витрачаю часу, щоб перевірити. Жбурляю пилотяг на нього й кидаюся до телефону.
Дзижчання в слухавці. Номер? Аби тільки не помилитися. Натискаю на кнопки: клац-клац-клац. Луїс стогне. Спинається рачки. Клац-клац.
Гудок.
Знову гудок. І знову. Луїс хапається за поличку, намагається звестися на ноги.
У слухавці — голос, який я запам’ятала:
— Вітаю. Це автовідповідач Менса Еверарда.
О Боже, ні!
Луїс трясе головою, витирає кров, що заливає очі. Він весь перемащений кров’ю, вона юшить, неймовірно яскрава, її неймовірно багато.
— Вибачте, тепер я не можу підійти до телефону. Будь ласка, залиште повідомлення, і я зв’яжуся з вами, щойно буде можливість.
Луїс стоїть, прихилившись до стіни, руки його мляво звисають, але очі люто блимають.
— Отже, — бурмоче він, — зрада.
— Починайте казати, коли почуєте звуковий сигнал. Дякую.
Іспанець нахиляється, підбирає шпагу, рушає до мене. Непевною, але невблаганною ходою.
Кричу в слухавку:
— Ванда Тамберлі. Пало-Альто. Мандрівник у часі. — Який сьогодні день, чорт забирай, який день? — П’ятниця вечір, перед Днем пам’яті. Допоможіть!
Вістря шпаги торкається мого горла.
— Кидай цю штуку, — гарчить іспанець. Я кидаю слухавку. Він припирає мене до столу. — Мені слід було б убити тебе за це. Може, саме так я і вчиню.
Або ж забуде про свої моральні принципи щодо моєї честі й…
Принаймні я лишила Еверардові підказку, адже ж лишила?
Вжух! Друга машина часу з’являється над першою. Люди, які сидять на ній аж під стелею, прихиляють голови.
Луїс скрикує. Квапливо задкує, вилазить на сидіння своєї машини, не випускаючи шпаги з руки. Пальці другої руки бігають по приладовій панелі. Еверард скутий у рухах. Я бачу в руці у нього пістолет. Але — вжух! Луїс щезає.
Еверард опускається.
Перед очима все кружляє, пливе, тьмянішає. Я ще ніколи не зомлівала. Якби мені бодай хвильку посидіти…
23 травня 1987 року
Вона вийшла в коридор у блакитному купальному халаті поверх піжами. Обтягуючий одяг підкреслював її гнучкий стан, пасуючи до кольору очей. Сонячні промені, що лилися в західне вікно, золотили її волосся.
Дівчина закліпала.
— Ого, уже день, — пробурмотіла вона. — Як довго я спала?
Еверард підвівся з канапи, де сидів, читаючи якусь з її книжок.
— Близько чотирнадцяти годин, здається, — відказав він. — Вам потрібно було відпочити. З поверненням.
Ванда озирнулася довкола. У кімнаті вже не було ні хроноцикла, ні плям крові.
— Після того як моя напарниця вклала вас до ліжка, ми з нею роздобули потрібні засоби і все якомога ретельніше прибрали, — пояснив Еверард. — Вона вже відлетіла. Не було потреби нам обом тут товктися. Звісно, хтось мусив про всяк випадок лишитися вас охороняти. Огляньте, будь ласка, помешкання: чи все як слід. Не можна, щоб та, більш рання, Ванда повернулася й помітила сліди безладу. Вона ж, зрештою, нічого не помітила, чи не так?
Дівчина зітхнула.
— Анічогісінько.
— Ми мусимо запобігати таким парадоксам. Ситуація й без того заплутана.
«І небезпечна, — подумав Еверард. — Страшенно небезпечна. Треба підбадьорити дівчину».
— Агов, я певен, ви зголодніли.
Йому сподобалося, як вона розсміялася.
— Можу з’їсти цілого вола, а до нього ще порцію смаженої картоплі і яблучний пиріг на десерт.
— Я взяв на себе сміливість завантажити холодильник продуктами і теж під’їв би разом з вами, якщо не заперечуєте.
— Заперечую? Спробуйте лишень відмовитися!
На кухні він наполіг, щоб Ванда сіла, а сам заходився готувати перекус.
— Я доволі непогано даю собі раду зі стейком і салатом. Ви пройшли через справжнє пекло. Більшість на вашому місці розгубилися б.