— Дякую, — прийняла вона похвалу.
Протягом якоїсь хвилі чути було тільки, як Еверард кришить салат. Тоді, пильно дивлячись на нього, Ванда запитала:
— Ви з Варти часу, правда?
— Що? — Він озирнувся. — Так. Тільки ми називаємося Патруль часу. — Еверард помовчав і додав: — Сторонні не мають знати про подорожі в часі. Ми не можемо нікому нічого розповідати без дозволу. А дозвіл можуть дати тільки тоді, коли є вагомі підстави. У вашому випадку вони вочевидь є. Адже вам однаково вже про це відомо. До того ж у мене є право самостійно вирішувати, як діяти в таких випадках. Тому я не буду від вас нічого приховувати, міс Тамберлі.
— Чудово. Як ви мене знайшли? Я була в розпачі, коли попала на автовідповідач.
— Ви просто ще не звикли до переміщень у часі. Подумайте лишень. Щойно я прослухав ваше повідомлення, то відразу вирушив по вас. Ми зависли за вікном, побачили, що той чоловік погрожує вам, і застрибнули всередину. На жаль, було надто тісно, і я не встиг вистрілити, перш ніж він утік.
— А чому ви не з’явилися раніше?
— Щоб позбавити вас кількох неприємних годин? Пробачте. Я розповім вам пізніше, як небезпечно змінювати минуле.
Дівчина насупилася.
— Я вже трохи знаю про це.
— Гм, мабуть, так, знаєте. Слухайте, нам не конче це обговорювати, поки ви остаточно не відновитеся. Відпочиньте кілька днів, щоб оклигати від цього струсу.
Вона гордовито повела головою.
— Дякую, у цьому немає потреби. Я ціла й неушкоджена, голодна й аж палаю від цікавості. А ще турбуюся за дядечка… Ні, я справді не хотіла б відкладати цієї розмови, будь ласка.
— А ви міцний горішок! Гаразд. Але спершу розкажіть мені про свої пригоди. Не поспішайте. Я часто перебиватиму вас запитаннями. Патрулю потрібно знати все. Ви собі навіть не уявляєте, як потрібно.
— А світ уявляє?
Дівчина затремтіла, натужно ковтнула, стиснула пальцями край столу і взялася розповідати. Вони ще не закінчили їсти, коли Еверард вже випитав усі подробиці.
Нахмурившись, він мовив:
— Так, це дуже погано. Було б значно гірше, якби ви не виявилися такою мужньою і винахідливою, міс Тамберлі.
Дівчина зашарілася.
— Будь ласка, називайте мене Вандою.
Еверард силувано всміхнувся:
— Гаразд. Тоді ви мене — Менсом. Я виріс у Середній Америці двадцятих-тридцятих років. Зосталися манери, які мені ще тоді прищепили. Але я не заперечую, якщо ви хочете звертатися на ім’я.
Ванда подивилася на нього довгим поглядом.
— Атож, ви лишилися тим самим ввічливим провінціалом, так? Блукали часами й епохами, але проґавили ті соціальні зміни, що сталися у вас на батьківщині.
«Розумна, — подумав Еверард. — І вродлива, без зайвої тендітності».
Враз дівчина стривожилася.
— То що ж із моїм дядьком?
Еверард поморщився.
— Мені шкода. Іспанець сказав вам тільки те, що лишив Стіва Тамберлі на тому самому континенті, але в далекому минулому. Ані точного місця, ані дати він не повідомив.
— Але ж ви маєте… час, щоб провести пошуки.
Патрульний похитав головою.
— Хоч як мені прикро це казати, та не маємо. На це можуть піти тисячі людино-років. У нас їх нема. Сили Патруля надто розпорошені. Нас ледве вистачає, щоб упоратися зі своїми рутинними завданнями, ми насилу даємо раду таким ось, як ця, надзвичайним ситуаціям. Ми маємо лише обмежений ресурс людино-років, бо рано чи пізно кожен агент помре або постаріє так, що не зможе працювати, розумієте? Тут події вийшли з-під нашого контролю. Нам потрібні будуть усі сили, які тільки зможе виділити Патруль, щоб виправити становище… якщо нам це взагалі вдасться.
— Може, Луїс сам повернеться за дядьком?
— Може. Але, думаю, він не буде цього робити. Іспанець тепер переймається важливішими для нього справами. Затаївся десь, доки не загоїться рана, а тоді… — Еверард дивився повз неї. — Міцний, розумний, безжальний і відчайдушний чоловік, що має у своїх руках машину часу. Він може з’явитися будь-де, у будь-якому році. Важко навіть уявити ту шкоду, шкоду, яку він може накоїти.
— Дядько Стів…
— Можливо, йому вдасться самому виплутатися. Не знаю, що саме, але йому може щось спасти на думку, якщо він живий. Стівен Тамберлі сильний і кмітливий. Тепер я розумію, чому ви його улюблениця.
Ванда змахнула сльозину.
— Чорт, я не буду ревти! Може, пізніше… може, пізніше ми знайдемо якусь зачіпку. А тим часом м-мій стейк холоне.
Вона накинулася на м’ясо, наче на ворога.
Еверард теж узявся до їжі. Дивним чином мовчанка більше не гнітила, і між ними виникло почуття товариськості. По якомусь часі дівчина, заспокоївшись, запитала: