24 травня 1987 року
Ванда відчинила двері, щойно він постукав.
— Привіт! — вигукнула вона, мало не задихаючись від хвилювання. — Як ви? Як усе пройшло?
— Якось пройшло, — відповів він.
Дівчина взяла його за обидві руки й лагідним голосом промовила:
— Я так хвилювалася за вас, Менсе.
Йому було неабияк приємно чути такі слова.
— О, я добре бережу свою шкуру. А операція… ми захопили більшість злочинців без жодних втрат з нашого боку. У Мачу-Пікчу знову чисто.
«Було чисто. Три століття місто провело, покинуте у своїй самотності. А тепер там скрізь галасують туристи. Але не справа патрульного про це судити. Він має бути загартований до такого, якщо збирається працювати з історією людства».
— Це ж чудово! — Ванда поривчасто обійняла його. Він пригорнув її у відповідь. Трохи зніяковівши, вони відступили одне від одного.
— Якби ви прийшли на десять хвилин раніше, то не застали б мене, — сказала дівчина. — Я не могла сидіти без діла й пішла на прогулянку, довгу-предовгу.
— Я ж наказав вам не полишати цього місця! — жахнувшись, скрикнув Еверард. — Ви досі в небезпеці. Тут ми встановили пристрій, що попередить про будь-якого незваного гостя, але ми не можемо ходити за вами по п’ятах. Прокляття, дівчино, Кастелар досі на свободі!
Ванда, скопиливши носика, поглянула на нього.
— То краще мені дертися на стіни від нудьги? Навіщо йому знову мене переслідувати?
— Ви єдина, з ким він спілкувався у двадцятому столітті. Ви можете вивести нас на нього. Або ж він так думає.
Дівчина посерйознішала.
— Власне кажучи, я таки можу.
— Га? Що ви маєте на увазі?
Вона потягнула його за руку. «Які ж у неї теплі долоні!»
— Заспокойтеся! Ходімо, я пригощу вас пивом, і ми поговоримо. Поки я гуляла, у моїй голові проясніло. Я стала згадувати все, що сталося, але тепер уже мені не заважали страх і… і невідомість. Так, мені здається, я можу сказати, куди вирушить Луїс.
Еверард неначе прикипів до місця. Серце загупало в грудях.
— Як?
Блакитні очі пильно вивчали його.
— Я добре пізнала цього чоловіка, — тихо промовила дівчина. — Наші стосунки не можна назвати близькими, але, поки тривали, вони були досить насичені. Луїс не чудовисько. За нашими мірками він жорстокий, але він дитя своєї доби. Честолюбний і жадібний, проте в душі — мандрівний лицар. Я понишпорила у своїй пам’яті, перебрала все, хвилина за хвилиною. Наче стояла збоку й спостерігала за нами обома. І я побачила, як він відреагував, коли дізнався про те, що індіанці повстануть і візьмуть в облогу братів Пісарро в Куско, і про ті негаразди, які стануться після того. Якщо він з’явиться зненацька, немов завдяки якимсь чарам, і зніме облогу, то одразу здобуде високе становище в іспанському війську. Але, що важливіше за будь-які розрахунки, він просто мусить бути там, Менсе. Його кличе обов’язок.
6 лютого 1536 року (за юліанським календарем)
Над горами сходило сонце, столиця імперії інків палала. Наче метеори, летіли вогняні стріли й каміння, загорнуте в просякнуту олією бавовну. Горіли стріхи й дерев’яні покрівлі. За кам’яними мурами було справжнє пекло. Полум’я ревіло й здіймалося до неба, іскри сипали дощем, вітер гнав густі клуби диму. Вода в річках потьмяніла від кіптяви. Скрізь розлягалося дудніння мушель і вереск людей. Десятками тисяч індіанці облягли Куско, немов клекітлива брунатна хвиля, над якою підносилися стяги вождів, пір’яні гребені, мідні бойові сокири й списи з мідними вістрями. Хвиля вдаряла об нещільні лави іспанців, розбивалася, вирувала, захлиналася кров’ю й безладно відкочувалася назад, щоб по якомусь часі знову ринути на приступ.
Кастелар з’явився над цитаделлю, яка з північного боку нависала над битвою. Він кинув погляд на могутні мури, які заполонили тубільці, і на якусь мить йому захотілося шугнути вниз і вбивати, вбивати, вбивати. Але ні, онде б’ються його товариші. Стиснувши руків’я шпаги в правій руці, кермуючи лівою, він полетів їм на підмогу.
Йому не вдалося привезти з майбутнього рушниці — то й що? Клинок його гострий, рука тверда, а над непокритою головою розпростер крила архангел війни. Попри це, треба бути обачним. Ворог міг зачаїтися в небі або ж вигулькнути нізвідки. Кастелар мусить бути готовий стрибнути крізь час, втекти від переслідувачів, а потім повернутися, щоб стрімко вдаряти знову й знову, наче вовк, що шматує лося.
Іспанець пронісся над центральним майданом, де велика будівля палала, наче смолоскип. Вулицею скакали вершники. Їхні сталеві обладунки блищали, маяли стяги. Кіннотники лаштувалися до вилазки з міста, у саму гущу ворожої орди.