— Але ми все ж лишилися там. Адже так?
— Так, лишилися. У нашій історії. Та це не значить, що все не може змінитися. Я маю зробити так, щоб це було незворотно.
Ванда здригнулася. Тоді підвелася з канапи, підійшла до нього, забрала люльку, поклала її в попільничку, узяла обидві його долоні у свої і промовила майже спокійно:
— Ти успішно виконаєш своє завдання й повернешся додому цілий і неушкоджений, Менсе. Я тебе знаю.
Але насправді вона не знала, чи буде так. Небезпека часових парадоксів могла бути надто великою, а душевні рани надто важкими, якби працівники Патруля навідувалися до своїх коханих — чи то в минуле до тих, хто помер, чи то в майбутнє, щоб поглянути, як ведеться тим, хто живий.
Арфлер, 11 жовтня 1307 року, середа
Головний морський порт на північно-західному узбережжі Франції був цілком логічним місцем для оперативного штабу Патруля. Чужоземна зовнішність або незвична поведінка не привернуть до себе надто багато уваги там, куди прибувають люди й товари з багатьох країн і де укладаються угоди між представниками різних національностей. У далеких же від моря містах усі, окрім хіба що злочинців, жили в тісних тенетах приписів, вимог, соціальних обов’язків, податкових стягнень, уявлень про те, як слід діяти, говорити чи думати.
— Майже як у США кінця двадцятого сторіччя, — бурчав сам до себе Еверард.
Через це приховувати щось було важко, а часто й небезпечно.
Не те щоб десь це було легко, навіть у Арфлері. Минуло два десятиліття, відколи народжений дев’ятьма століттями пізніше Боніфацій Рейно уперше прибув сюди й почав під іменем Рено Боделя будувати свою кар’єру від нікому не відомого юнака до шанованого торговця вовною. Він так добре влаштувався, що ніхто особливо й не цікавився його портовим складом, який торговець завжди тримав замкненим. На вимогу чиновників він завжди покірно показував їм порожнє приміщення — цього було досить. Те, що склад пустував, — проблема виключно власника, який до того ж часто казав, що збирається розширювати справу. Так само ні в кого не виникало зайвих підозр щодо чужинців, які приходили до господаря, щоб поспілкуватися з ним наодинці. Бодель украй ретельно вибирав собі слуг, працівників, помічників, дружину. Своїм дітям за мірками Середньовіччя він був добрим батьком.
Близько дев’ятої години ранку в потаємному місці з’явився Еверардів хроноцикл. Маючи ключ, патрульний вийшов зі складу й попрямував до будинку торговця. Високий навіть для своєї доби, у цій він здавався справжнім велетом і привертав на себе чимало поглядів. Одначе грубе вбрання вказувало на те, що він моряк, найімовірніше англієць — такого краще не зачіпати. Про своє прибуття Еверард повідомив заздалегідь посланням у поштовій капсулі, тож його негайно провели нагору до кабінету метра Боделя й зачинили за ним двері.
У кутку стояв високий стілець, на якому сидів господар, і стіл, загромаджений речами ділового, релігійного чи особистого призначення: комірні книги, пера, чорнильниця, набір ножів, химерна мапа, невеличкий образ Діви Марії тощо. Загалом же приміщення було опорядковане доволі ошатно. Єдине вікно пропускало достатньо світла, але не давало змоги бачити, що відбувається зовні: скло, вставлене між свинцевими перетинками, було хоча й відносно чисте, але хвилясте й через це каламутне. Досередини просочувався вуличний гамір, подібний до звуків якогось східного міста, метушня по господарству в самому будинку, а одного разу долинув дзвін з церкви неподалік. Пахло вовною, димом, немитими тілами й нечасто праним одягом. Але поза всім цим Еверард відчував кипучу енергію. Арфлер — або ж Арефло, як його досі називали на норманський лад, — був справжнім пташиним базаром, де збиралися торговці-шукачі пригод. За кілька поколінь із таких ось гаваней, розгорнувши вітрила, мандрівники вирушать до Нового Світу.
Еверард сів за стіл навпроти Рейно. Крісло мало м’яку спинку й бильця — незвична розкіш. Нашвидку обмінявшись із господарем кількома поштивостями, патрульний різко запитав темпоральною мовою:
— Що ви можете розповісти мені про Марло та його становище?
— Відтоді як він востаннє з нами зв’язувався, схоже, його становище не змінилося, — відповів Рейно, ставний чоловік у тороченому хутром халаті. — Його ув’язнили в камері. Він має сінник, щоб спати, двічі на день охоронець приносить йому їсти й пити, тоді ж хлопчина випорожнює його нічний горщик. Розмовляють з ним лише у разі потреби. Здається, я згадував у своєму повідомленні, що сусіди остерігаються тамплієрів і тому не пхають носа до їхніх справ.