Еверард упав на підлогу. Меч просвистів у нього над головою. Падаючи, патрульний повністю контролював свої рухи. Така техніка бою ще не була відома в цьому столітті. Фульк зарубав би того, хто гепнувся на підлогу й силкувався звестися на рівні. Еверард натомість скрутився й підняв тулуб. У нього було з пів секунди, перш ніж лицар ударить мечем знову. Фальшіон патрульного рубонув по стегну.
І вп’явся аж до кістки. Заюшила кров. Фульк завив, переносячи вагу тіла на здорове коліно. Він знову здійняв меч. І знову Еверард мав час лише на удар. Цього разу сталь поцілила в живіт. Клинок увігнався глибоко й навскоси. Ринув червоний потік, вивалилися поплутані нутрощі.
Фульк упав. Еверард скочив на ноги. Обидва мечі, уже непотрібні, лежали на підлозі. Забризканий кров’ю, патрульний схилився над лицарем. Широка рана пульсувала, струмочок крові зменшувався на очах — міцне серце воїна слабшало.
Зуби зблиснули у Фульковій бороді. Останній вишкір до свого вбивці? Права рука здійнялася й тремтячим рухом накреслила в повітрі хрест. Із лицаревого рота вихопилося:
— Гуґо, о Гуґо…
Рука впала. Очі закотилися, рот роззявився, розрубані нутрощі перестали сіпатися. Еверард почув сморід смерті.
— Мені шкода, — прохрипів він. — Я цього не хотів.
Але треба було закінчувати роботу. Патрульний озирнувся довкола. Обоє алебардників лежали непритомні, але, схоже, серйозно не поранені. Мабуть, з ними впоралися щойно, інакше його команда прийшла б Еверардові на підмогу. «А ці тамплієри дали добрий бій, справді добрий». Пересвідчившись, що з командиром усе гаразд, патрульні звернули свою увагу на челядь, що скупчилась у дверях.
— Забирайтеся геть, а то і вас усіх повбиваємо! — гарикнув один із нападників.
Слуги не були навчені битися. Піддавшись паніці, вони з лементом і зойками дременули в коридор, а звідти через висаджені двері надвір.
Бігаючи нічними вулицями, хтось із них цілком може натрапити на міську варту.
— Не гаємо часу! — наказав Еверард. — Хапайте здобич і забираймося звідси. Вчинивши таку колотнечу, грабіжники не наважилися б узяти більше ніж по оберемку. — Він не міг не додати подумки англійською: «Бо якщо не поквапитися, то можна опинитися на шибениці». На думку прийшло ще дещо: — Вибирайте мистецькі речі, і якомога обережніше з ними. Вони потраплять до музеїв у майбутньому.
Ось так вони врятують від небуття трохи краси на радість світу, який, можливо, і сам урятований завдяки цій операції. Але Еверард не знав напевне. Може, Патрулю вдалося б якось інакше направити історію. Або події вибудувалися б так, що самі відновили б свій природний перебіг у довгостроковому періоді: просторово-часовий континуум доволі пружний. «Я лише робив те, що видавалося найправильнішим».
Еверард опустив погляд на мерця.
— Ми виконували свій обов’язок, — прошепотів американець. — Думаю, ти б нас зрозумів.
Його люди поквапилися сходами нагору, а Еверард тим часом приступив до дверей комори. З грубим замком упоралася б майже будь-яка відмикачка, а тим паче той спеціальний інструмент, який лежав у Еверардовій кишені. Замок клацнув, і патрульний відчинив двері.
З темряви, похитуючись, виринув Г’ю Марло.
— Хто ви? — прохрипів він англійською. — Я чув… О, Патруль!
Аж тут його погляд упав на мертвого лицаря, і Марло здушено скрикнув. Відтак підійшов до тіла й, не зважаючи на кров, опустився навколішки, силкуючись не заплакати й здригаючись від боротьби із собою. Еверард підступив ближче і став, височіючи над Марло. Той звів погляд.
— Ви… ви справді мусили це зробити? — затинаючись, вимовив він.
Еверард кивнув.
— Усе відбулося надто швидко. Ми не сподівалися його тут застати.
— Його не мало бути. Він… повернувся. До мене. Сказав, що не може лишити мене наодинці перед… тим, що має статися. Я сподівався… сподівався без надії… що зможу вмовити його втекти… але він нізащо не хотів кидати своїх братів…
— Він був мужній чоловік, — мовив Еверард. — Мене не тішить те, що сталося, але принаймні він не зазнає тортур.
Кості, що тріщать в «іспанському чоботі», м’язи, що розриваються на дибі або колесі. Шкіра, яку здирають розпечені кліщі. Статеві органи в лещатах. Голки, що… Годі. Владодержцям не бракує уяви у цій царині. А якби пізніше, прагнучи позбутися ганьби, він відмовився б від вирваного з нього зізнання, тамплієра спалили б на вогнищі.