— Припинити бійку! Усім впасти ниць! Цар іде!
Тричі пролунав сурмовий голос. «Безсмертні» завмерли на місці, уп’явшись очима в оповісника, чоловіка велетенського зросту в пурпуровому вбранні, що стояв у дверях, а потім попадали обличчям у килим. Гарпаг випустив шаблю з рук. Еверард ледь-ледь не розчерепив йому голову, але вчасно схаменувся, почувши поквапні кроки воїнів у коридорі, і також кинув свою зброю на підлогу. Якусь мить, відсапуючи, вони з хіліархом дивилися один на одного.
— Він почув… і прийшов… одразу, — видихнув Еверард.
Мідієць припав до підлоги, наче кіт, і зашипів у відповідь:
— Начувайся! Я стежитиму за тобою. Якщо ти труїтимеш йому розум, для тебе теж знайдеться отрута. Або кинджал…
— Цар! Цар! — загукав оповісник.
Еверард простягнувся на підлозі поруч із Гарпагом.
До кімнати увійшов загін «безсмертних», які стали у два ряди, утворивши прохід до дивана. Туди кинувся камергер, щоб застелити ложе спеціальним покривалом. Відтак широким, пружним кроком увійшов сам Кір у шатах, що маяли довкола його постаті. За ним ішли кілька царедворців, гартованих мужів, що мали право носити зброю перед царем, а також раб, майстер церемоній, який заломлював руки у хвості процесії, бо не мав часу розіслати килим чи покликати музик.
Голос царя розітнув тишу.
— Що сталося? Де чужинець, що закликав до мене?
Еверард наважився поглянути на нього. Кір був високий, плечистий і стрункий; на вигляд старший, ніж можна було припустити з розповіді Креза («Йому тепер сорок сім років», — здригнувшись, усвідомив Еверард), але завдяки шістнадцятьом рокам війни та ловів його тіло не закостеніло. Він мав вузьке смагляве обличчя з карими очима, шрамом від шаблі на лівій вилиці, прямим носом і повними губами. Чорне, ледь присипане сивиною волосся було зачесане назад, а борода — підстрижена коротше, ніж заведено було в персів. Одягнутий він був так просто, як тільки дозволяв його статус.
— Де той чужинець, про якого мене звістив раб?
— Це я, Великий царю, — відказав Еверард.
— Підведися й назви своє ім’я.
Еверард встав і тихо промовив:
— Привіт, Кіте.
6
Мармурову альтанку буйно заплела виноградна лоза, за якою майже не видно було лучників, що стояли довкола. Кіт Денісон важко опустився на лавку, втупився в помережану тінями від листя підлогу й, криво усміхнувшись, мовив:
— Принаймні можемо не боятися чужих вух. Англійської ще ніхто не знає. — З акценту чути було, що він давно не розмовляв рідною мовою. По хвилі Кіт мовив: — Часом мені здається, що найтяжче в цій ситуації — те, що я ні хвилини не можу побути на самоті. Єдине, що можна зробити, — це вигнати усіх зі своєї кімнати, але вони однаково стовбичать за дверима, під вікнами, охороняють, підслуховують. Сподіваюся, їхні вірнопіддані душі смажитимуться в пеклі!
— Що таке приватне життя, теж поки що ніхто не знає, — нагадав йому Еверард. — А в таких важливих персон, як ти, його й поготів ніколи не було.
Денісон звів утомлене обличчя.
— Я все хочу запитати, як там Синтія, — мовив він, — але для неї, певна річ, минуло — мине — не так багато часу. Тиждень, мабуть. Ти часом не прихопив із собою цигарок?
— Лишив їх у скутері, — відказав Еверард. — Я думав, що в мене буде достатньо клопоту і без того, щоб пояснювати, що це таке. Я ж навіть і гадки не мав, що ти тут усім верховодиш.
— Я й сам цього не сподівався. — Денісон стенув плечима. — Триклята фантастика. Часові парадокси…
— То що ж сталося?
Денісон потер очі й зітхнув.
— Мене затягнуло в механізм цієї епохи. Знаєш, іноді все те, що було раніше, видається мені нереальним, наче сон. Чи справді колись існували такі речі, як християнство, контрапунктна музика, Білль про права? Не кажучи вже про всіх тих людей, яких я знав. Ти теж, Менсе, немов щось чужорідне тут. Я все чекаю, що ось-ось прокинуся… Що ж, спробую пригадати… Тобі відомо, яка тут була ситуація? Мідійський і перський народи споріднені дуже близько — як з расового, так і з культурного погляду, але тоді домінували мідійці, що перейняли від ассирійців чимало звичок, які не надто подобалися персам. Ми здебільшого скотарі й вільні хлібороби, і, певна річ, несправедливо, що ми лишалися підданцями… — Денісон закліпав. — Ось тобі й маєш, знову! Чому я кажу «ми»? Хай там як, у Персії було неспокійно. Двадцять років перед тим мідійський цар Астіаг наказав умертвити маленького царевича Кіра, але тепер шкодував про це, тому що Кірів батько помирав, а чвари через престолонаступництво могли перерости в громадянську війну. Тоді-то тут у горах і з’явився я. Щоб знайти добру схованку для скутера, мені довелося трохи пострибати в часі й у просторі, переміщаючись уперед-назад то на кілька днів, то на кілька миль. Саме тому — частково тому — патрульні пізніше не змогли відстежити мій скутер. Зрештою, я таки заховав його в печері й вирушив пішки, але відразу ж ускочив у халепу. Щоб знеохотити персів бунтувати, Астіаг направив до того регіону мідійське військо. Один з їхніх розвідників помітив мене, простежив, звідки я вийшов, і я й незчувся, як мене схопили й стали допитувати, що то я ховаю в печері. Вони вирішили, що я чародій і неабияк перелякалися, але ще більше вони боялися показати свій страх. Природно, чутка про мене поширилася зі швидкістю лісової пожежі як у війську, так і серед місцевих мешканців. Невдовзі вся околиця знала про дивовижну появу чужинця. Командував військом сам Гарпаг, хитрий і корисливий бісів син, якого ще світ не бачив. Він подумав, що я можу стати йому в пригоді. Гарпаг наказав мені змусити мого бронзового коня рухатися, але сісти на нього не дозволив. Мені, однак, вдалося настроїти скутер, щоб він вирушив подорожувати часом у автономному режимі, і тому його не знайшла пошукова група. Він побув у цьому столітті лише кілька годин, а потім, мабуть, вирушив аж до початку часу.