— Добра робота, — похвалив його Еверард.
— О, я пам’ятав, що правила забороняють нам анахронізм. — Кітові губи скривилися. — Але я сподівався, що мене врятує Патруль. Знав би я, що ні, то навряд чи лишався б таким слухняним, готовим до самопожертви патрульним. Я тримався б свого скутера, грав би в Гарпагові ігри й чекав на слушну нагоду врятуватися самому.
Еверард якусь хвилю похмуро дивився на розмовника. Кіт змінився, подумав він, не тільки став старший — роки, проведені поміж чужими, лишили на ньому глибшу відзнаку, ніж йому здавалося.
— Якби ти вчинив щось, що могло змінити майбутнє, — нагадав Еверард, — ти ризикував би існуванням Синтії.
— Так, так, правда. Пригадую: я думав про це… тоді… Як давно, здається, це було!
Денісон нахилився вперед, поклавши руки на коліна, і втупився в зелену заслону, що огортала альтанку.
— Гарпаг, звісно, нетямився з люті, — розповідав він далі млявим голосом. — Я вже думав, що він мене вб’є. Мене вивели, зв’язали, немов на страту. Але, як я тобі казав, поголос уже пішов, і що далі, то більшої сили він набирав. Гарпаг побачив у цьому ще кращу можливість для себе. Він дав мені вибір: або підіграти йому, або підставити горло під ніж. Що мені лишалося робити? До того ж тут не йшлося про зміну майбутнього: я невдовзі побачив, що граю роль, яку історія вже написала. Бачиш-но, Гарпаг підкупив одного пастуха, щоб той підтвердив його байку, і представив мене Кіром, сином Камбіса.
Еверард, який очікував цього, кивнув і запитав:
— А навіщо це було йому?
— На той час він хотів лише зміцнити владу мідійців. Цілковито підконтрольний йому цар у Аншані змушений буде зберігати вірність Астіагові й тримати персів у покорі. Мене втягли у все це, а я був такий приголомшений, що не міг нічого вдіяти, окрім як виконувати його накази. Я досі сподівався, що з хвилини на хвилину з’являться патрульні на часолеті й врятують мене з цієї халепи. Нам неабияк допомогло те, що всі ці іранські аристократи так сліпо схиляються перед ідеєю правди: небагато хто запідозрив, що я збрехав, коли присягнув, що є Кіром. Хоча, мені здається, Астіаг заплющив очі на деякі невідповідності. Він жахливо покарав Гарпага за те, що той не вбив Кіра, як було наказано, — навіть попри те, що тепер Кір виявився потрібним. Подвійна іронія в тому, що двома десятиліттями раніше Гарпаг насправді виконав наказ! Що ж до мене, то протягом наступних п’яти років я відчував дедалі більшу огиду до Астіага. Тепер, озираючись назад, я бачу, що він був не такий уже й пекельний виплодок, просто типовий східний монарх давнього світу, але важко дійти такого висновку, коли мусиш дивитися, як катують людей. Отож, Гарпаг, який хотів помститися, підготував повстання й запропонував мені його очолити. Я погодився. — Денісон криво посміхнувся. — Урешті-решт, я був Кір Великий і мав виконати своє призначення. Спершу нам довелося сутужно, мідійці раз по раз нас громили, але знаєш що, Менсе? Я збагнув, що мені це подобається. Війна тут зовсім не схожа на ті жалюгідні битви у двадцятому столітті, коли ти сидиш в окопі й чекаєш, коли ж нарешті закінчиться ворожий обстріл. О, звісно, вона й тут жахлива, надто для простих солдатів, надто, коли спалахують епідемії, а вони тут завжди спалахують. Але коли настає час битви, то, їй-богу, ти б’єшся! Б’єшся власноруч! Я навіть виявив у собі хист до цього. Ми утнули кілька розкішних штук. — Денісон просто оживав на очах. — Ось, наприклад, як тоді, коли нас переважала лідійська кіннота. Ми поставили в авангард наших в’ючних верблюдів, за ними піхоту, а тоді вже коней. Крезові шкапи почули верблюдячий дух і кинулися врозтіч. Мабуть, біжать ще й досі. Ми його вибили до ноги!