— Я не мав цього на увазі! — скрикнув Еверард.
— Байдуже, не переймайся. Не сварімося через це. — Денісон зітхнув. — Звісно, вирушай додому, поміркуй, що можна вдіяти. Тобі потрібна охорона?
— Радше ні. Вона ж не обов’язкова, правда?
— Ні. У нас тут безпечніше, ніж у Центральному парку Нью-Йорка.
— Це ще ні про що не свідчить. — Еверард простягнув руку. — Нехай тільки віддадуть мого коня. Дуже не хотілося б його втрачати: він спеціально привчений до подорожей у часі. — Їхні погляди зустрілися. — Я повернуся. Особисто. Не залежно від того, яким буде рішення.
— Авжеж, Менсе, — мовив Денісон.
Вони разом вийшли з альтанки й виконали всі необхідні формальності, повідомивши сторожу й брамників. Денісон показав патрульному палацовий покій, де мав чекати на нього щоночі протягом наступного тижня. Врешті Еверард поцілував цареві чобіт, а коли його царська величність відбула, скочив на коня й поволі подався геть крізь палацову браму.
Він почувався геть спустошеним. Тут і справді було нічим зарадити, а він пообіцяв повернутися й особисто повідомити вирок цареві.
8
Надвечір Еверард їхав згір’ями, де похмурі кедри нависали над дзюркітливими прохолодними струмками, а бічна дорога, на яку він був звернув, перетворилася на вибоїстий путівець, що пнувся вгору. Попри доволі посушливий клімат, у тогочасному Ірані ще лишалося кілька таких лісів. Утомлений кінь ледь ступав. Треба, мабуть, знайти хатину якогось пастуха й попроситися на ночівлю, щоб дати тварині перепочити. Але ні, місяць буде вповні, Еверард, якщо треба, йтиме пішки, щоб дістатися скутера ще до сходу сонця. Навряд чи сьогодні вночі він зможе спати.
Хоча галявина, вкрита високою прив’ялою травою і стиглими ягодами, надила-таки до відпочинку. У саквах лежала їжа й бурдюк з вином, а шлунок його був порожнім від рання. Патрульний цмокнув на коня і з’їхав з дороги.
Щось привернуло його увагу. Далеко внизу промені призахідного сонця висвітлили хмарку куряви, яка росла на очах. «Кілька вершників, — припустив Еверард, — що мчать наввипередки з чортом». Цареві посланці? Але чому саме в ці краї? Еверард знепокоївся. Він надів підшоломник, поверх нього застебнув шолом, повісив на руку щит і порухав коротким мечем у піхвах. Вершники, мабуть, проскочать з криками повз нього, але…
Тепер він, бачив, що їх було восьмеро. Коней мали добрих, а останній вершник вів на поводі зміну. Попри це, тварини були геть зморені: піт струмками стікав по запилюжених боках, а гриви поприставали до ший. Отже, скачуть вони уже довго. Вершники були пристойно вбрані: традиційні білі шаровари, сорочки, чоботи, плащі й високі капелюхи без крисів — не придворні, не професійні військові, але й не розбійники. Озброєні були шаблями, луками й арканами.
Зненацька Еверард упізнав сивобородого чоловіка, що скакав на чолі загону. «Гарпаг!» — спалахнуло в голові.
А ще крізь вихор куряви він побачив, що переслідувачі, навіть як для давніх іранців, мали вигляд неабияких зарізяк.
— Ох-хо-хо, — упівголоса мовив Еверард. — Зараз почнеться забава.
Його мозок шалено запрацював. Не було часу, щоб лякатися, — лише на те, щоб думати. У Гарпага могла бути тільки одна причина для такої скаженої гонитви в горах — схопити грека Меандра. Звісно: при дворі, переповненому шпигунами й базікалами, Гарпаг за якусь годину вже знав, що цар розмовляв невідомою мовою з чужинцем як з рівнею, а потім відпустив його на північ. Трохи більше часу хіліархові потрібно було, щоб вигадати якийсь привід полишити палац, зібрати своїх особистих воїнів і кинутися навздогін. Навіщо? Бо в цих горах колись уже був з’явився «Кір», верхи на пристрої, яким Гарпаг жадав заволодіти. Мідієць не був дурнем: мабуть, його так і не вдовольнили Кітові ухильні пояснення. Чому б колись не з’явитися ще одному магові з батьківщини царя? І цього разу дивна штука уже так легко не вислизне з Гарпагових рук.
Еверард більше не гаяв часу. Переслідувачі були за якихось сто ярдів від нього. Патрульний бачив, як з-під кошлатих брів зблискують хіліархові очі. Еверард пришпорив коня й помчав навпростець через луку.
— Стій! — загукав позаду знайомий голос. — Стій, греку!
Змучений Еверардів кінь біг труськом. Кедри кидали на них довгі тіні.
— Стій, будемо стріляти!.. Стій!.. Стріляйте!.. Тільки не вбивати! Цільтесь у коня!
На узлісся Еверард зістрибнув із сідла. Почулося сердите дзижчання, а потім десятків два глухих ударів. Кінь пронизливо заіржав. Еверард озирнувся і побачив, що бідолашна тварина впала на коліна. Вони за це заплатять, їй-богу! Але він був один, а їх восьмеро. Еверард помчав під захист дерев. Повз його ліве плече просвистіла стріла й увігналася у стовбур.