Потім висмикнув зброю, перед тим жорстоко провернувши її, як то роблять професіонали, щоб із певністю завдати смертельної рани, крутнувся на правій нозі й прийняв удар на щит. Якусь хвилю вони люто рубалися з персом. Краєм ока Еверард побачив, як другий воїн обходить його, щоб напасти з тилу. «Що ж, — відсторонено подумав він, — я вбив єдину людину, що могла бути небезпечною для Синтії…»
— Стійте! Зупиніться!
Голос звучав ледь чутно, тихіше за жебоніння гірського струмка, але воїни відступили й опустили зброю. Навіть смертельно поранений перс відвів очі від неба.
Гарпаг, у калюжі власної крові, силкувався сісти. Обличчя його посіріло.
— Ні… Зупиніться, — прошелестів він. — Стривайте. Це не випадково. Мітра б не дозволив мене вразити, якби…
Владним, попри свій стан, жестом він підкликав до себе Еверарда. Патрульний кинув меча, пошкутильгав до Гарпага й опустився навколішки біля нього. Мідієць осунувся йому на руки.
— Ти прибув з батьківщини царя, — прохрипів він, вихаркуючи кров на бороду. — Не заперечуй. Але знай… Аурвагауш, син Хшаяварші… не зрадник. — Худорляве тіло владно напружилося, немов наказуючи смерті зачекати. — Мені відомо, що за царевим прибуттям стоять сили — світла чи темряви, я до нинішнього дня не знаю… Я використав їх, я використав його, не для своєї користі, а тому, що присягнув на вірність своєму цареві, Астіагові, а йому потрібен був… Кір, інакше державу б розшарпало на шматки. Опісля Астіаг своїм нелюдським вчинком звільнив мене від присяги. Але я зоставався мідійцем. Я бачив у Кірі єдину надію — найкращу надію — для Мідії. Бо ж він був добрим царем і для нас — нас у його царстві шанують майже так само, як і персів… Чи розумієш ти, прибульцю з царевого краю? — хіліарх повів потьмянілими очима, намагаючись зустрітися поглядом з Еверардом, але на це йому не стало сили. — Я хотів схопити тебе, випитати на тортурах, де твій повіз і як ним користуватися, а потім убити… це правда… але не для свого блага. Для блага держави. Я боявся, що ти забереш нашого царя з собою: я знаю, він прагне повернутися додому. Що тоді буде з нами? Вияви милосердя, бо ж і тобі воно знадобиться.
— Не турбуйся, — відказав Еверард. — Цар лишиться.
— Добре, — зітхнув Гарпаг. — Я вірю, що ти кажеш правду… Я не смію думати інакше… Отже, я спокутував свою провину? — занепокоєно запитав він ледве чутним голосом. — Провину за вбивство, яке я вчинив з наказу мого колишнього царя, — за те, що поклав безпомічне дитя на згір’ї і дивився, як воно помирає, — скажи, о земляче нашого царя, спокутував я за це? Адже саме смерть того царевича мало не перетворила наш край на руїну… але ж я знайшов іншого Кіра! Я врятував нас! То чи спокутував я свою провину?
— Так, ти спокутував, — відповів Еверард і замислився, чи має він право давати таке прощення.
Гарпаг склепив очі.
— Тоді залиш мене, — голос його прозвучав, як слабке відлуння наказу.
Еверард поклав його на землю й зашкандибав геть. Два перси опустилися навколішки біля свого володаря, щоб провести належний обряд. Смертельно поранений повернувся до споглядання неба. Еверард сів під деревом, відірвав смужку тканини від свого плаща й узявся перев’язувати рани. Нозі потрібна професійна допомога. Він мусить якось дістатися до скутера. Це буде нелегко, але він упорається, а тоді лікар Патруля полагодить його за кілька годин, застосувавши медицину, ще не відому в Еверардовій епосі. Доведеться податися до відділення в якомусь малопомітному окрузі, тому що в двадцятому столітті потрібно буде відповідати на багато запитань.
А цього Еверард не може собі дозволити. Якщо начальство дізнається, що він збирається вчинити, то, найпевніше, заборонять йому й думати про таке.
Рішення прийшло не зненацька, як спалах блискавки, скоріш це було вистраждане розуміння того, що на підсвідомому рівні Еверард, мабуть, уже давно знав. Він прихилився до стовбура, зводячи дух. Надійшли решта чотири перси, їм розповіли, що сталося. Усі вони поводилися так, наче тут не було Еверарда, і лише подеколи кидали на нього погляди, у яких страх боровся з почуттям власної гідності, і потай креслили охоронні знаки проти злих духів. Вони підняли тіла свого мертвого командира й товариша, що мав ось-ось померти, і понесли їх через ліс. Темрява густішала. Десь запугукала сова.