— …Тож хай тобі буде відомо, Астіагу: дитині цій, Кірові, виявили ласку небеса. І небеса милостиві: тебе попереджено. Але якщо ти заплямуєш свою душу безневинною кров’ю, то не відмиєшся ніколи. Облиш Кіра, нехай він зростає в Аншані. Інакше горітимеш вічно з Аріманом! Ти почув волю Мітри!
Астіаг лежав плазом і бився головою об підлогу.
— Забираймося звідси, — сказав Денісон англійською.
Еверард переніс їх у гори Персії на тридцять шість років уперед. Місячне світло падало на струмок і кедри вздовж дороги. Було холодно, десь вив вовк.
Патрульний посадив скутер, зліз і заходився знімати костюм. Бородате Кітове обличчя показалося з-під маски, із дивним відчуженим виразом на ньому.
— Я оце думаю, — промовив Денісон. Голос його майже розтанув у безгомінні, що панувало в горах. — Я оце думаю, чи не занадто ми налякали Астіага. Історія стверджує, що він три роки воював з Кіром, коли перси повстали.
— Завжди можна вирушити до моменту перед початком тої війни й організувати видіння, яке спонукає його до опору, — відказав Еверард, силкуючись зберігати тверезість мислення, бо ж довкола нього кружляли привиди. — Але я не думаю, що в цьому буде потреба. Він не чіпатиме малого царевича, але коли його васал збунтується, цар лютуватиме так, що знехтує це видіння, яке на той час здаватиметься йому сном. До того ж його вельможі-мідійці, які боятимуться втратити свій вплив, не дозволять йому поступитися троном без боротьби. Але це можна перевірити. У день зимового сонцестояння цар очолює святкову процесію, чи не так?
— Точно. Мерщій туди.
Враз над ними спалахнуло сонце: вони опинилися над Пасаргадами. Заховавши скутер, вони вирушили пішки — двоє прочан з-посеред безлічі інших, які стікалися до міста, щоб відсвяткувати народження Мітри. По дорозі вони розпитували про останні події, пояснюючи, що тривалий час пробули в чужих краях. Відповіді їх задовольнили: навіть найменші дрібниці, не відображені в хроніках, збігалися з тим, що пам’ятав Денісон.
Нарешті вони опинилися в багатотисячному натовпі під морозяно-блакитним небом і вітали царя, Кіра Великого, що їхав верхи повз них разом зі своїми найближчими сановниками — Кобадом, Крезом і Гарпагом, за якими йшли жерці й уся гордість і пишнота Персії.
— Він молодший за мене, — прошепотів Денісон. — Проте він і мав би бути молодший. І трохи нижчий… а обличчям зовсім не схожий на мене, правда?.. Але він буде добрим царем.
— Хочеш лишитися на забаву? — запитав Еверард.
Денісон щільніше загорнувся в плащ. Був дошкульний холод.
— Ні, — відказав він. — Повертаймося додому. Я і так провів тут багато часу. Навіть якщо цього ніколи не було.
— Угу. — Як на успішного рятівника, Еверард мав занадто похмурий вигляд. — Цього ніколи не було.
10
Кіт Денісон вийшов із ліфта у своєму будинку в Нью-Йорку. Дещо збентежений, він усвідомив, що не пам’ятає цього місця. Він не зміг навіть пригадати номера своєї квартири, і довелося заглядати в довідник. Деталі, деталі. Денісон силкувався вгамувати дрож.
Синтія відчинила двері, перш ніж він простягнув руку до них.
— Кіте! — вигукнула вона, трохи чи не здивовано.
Він не знайшов інших слів, окрім як:
— Менс попередив тебе про мене, чи не так? Він обіцяв, що попередить.
— Так. Це не має значення. Я просто не думала, що ти так сильно змінився. Але це теж не має значення. О, мій любий!
Вона затягла його всередину, зачинила двері й пригорнулася до нього.
Денісон озирнувся довкола. Він уже й забув, як тут тісно. До того ж йому ніколи не подобалося, як Синтія облаштувала квартиру, хоч тоді він не став сперечатися.
Поступатися жінці, ба навіть запитувати її думки — йому доведеться вчитися цього заново. І це буде нелегко.
Синтія підставила мокре від сліз обличчя для поцілунку. Хіба такий у неї був вигляд? Денісон не пам’ятав… він не пам’ятав. Після стількох років він пригадував тільки, що вона була маленька й світловолоса. Він прожив із нею лише кілька місяців, а Кассандана називала його своєю вранішньою зорею, народила йому трьох дітей і чотирнадцять років виконувала будь-які його забаганки.
— Ох, Кіте, нарешті ти вдома, — промовив високий тонкий голос.
«Вдома! — подумав він. — О Господи!»
Нечесна гра
1
Йому геть не пасувало ім’я Джон Сандовал. Як не пасував він сам у штанах вільного крою і барвистій гавайській сорочці до мангеттенської квартири в середині двадцятого століття. Еверард звик до анахронізмів, але щоразу, коли дивився на це смагляве обличчя з гачкуватим носом, йому завжди бракувало бойового розфарбування, коня й рушниці, націленої на якогось блідолицього негідника.