— Нойоне, — застережливо прошепотів Лі й ледь помітно кивнув головою у бік патрульних. Токтай одразу стулив рота.
Лі обернувся до Еверарда й промовив:
— До нас також дійшли чутки про золоте ханство далеко на півдні. Ми вирішили, що наш обов’язок — перевірити їх, а заразом і дослідити землі, що лежать на дорозі до цього ханства. Ми не сподівалися, що нам випаде честь зустрітися з вашими велебностями.
— Це нам випала честь зустрічі з вами, — поштиво відповів Еверард, а потім, прибравши щонайсерйознішого виразу, промовив: — Наш володар Золотої імперії, ім’я якого не вільно вимовляти, послав нас із наміром виявити свої дружні почуття до вас. Він несказанно засмутився б, якби вас спіткало нещастя. Ми приїхали, щоб застерегти вас.
— Що? — Токтай сів рівно. М’язиста рука потягнулася до шаблі, якої, зважаючи на етикет, він не мав із собою. — Про що в біса йдеться?
— Власне, що про біса, нойоне. Хоч яким привітним видається цей край, на ньому лежить прокляття. Повідай шановному Токтаю про нього, мій брате.
За справу взявся пишномовніший Сандовал. Він склав свою байку так, щоб зіграти на тих забобонах, яких досі не позбулися напівцивілізовані монголи, і водночас не викликати недовіри у китайця. Насправді, пояснив Сандовал, на півдні є два великі ханства. Те, з якого вони прибули, лежить значно далі, а на північний схід від нього розкинулася країна їхніх недругів, з головною фортецею посеред рівнини. Обидві держави володіють могутньою зброєю, її можна назвати чаклунством, можна — досягненнями техніки, як кому забажається. Північна імперія — погані хлопці — вважає всі ці землі своїми й не потерпить на них жодних чужинців. Її розвідники, поза сумнівом, невдовзі виявлять монголів і знищать їх ударами блискавок. Доброзичливе південне ханство — хороші хлопці — не здатне забезпечити їм захист, а може лише відрядити посланців, щоб ті попередили монголів і порадили їм повернути додому.
— Чому ж тубільці нічого не розповідали нам про ці дві могутні держави? — запитав кмітливий Лі.
— Чи ж усі малі племена в бірманських джунглях чули про кагана? — відказав Сандовал.
— Я лише чужинець і невіглас, — мовив Лі. — Даруйте мені, та я не збагну, про яку нездоланну зброю ви кажете?
«Ще ніколи мене не називали брехуном так ввічливо», — подумав Еверард. А вголос промовив:
— Я можу показати вам, якщо нойон має тварину, яку не шкода вбити.
Токтай замислився. Його обличчя могло здатися витесаним з каменю, коли б не краплини поту, що його вкривали. Нойон ляснув у долоні й щось наказав вартовому, який зазирнув до шатра. Потому вони розмовляли про те, про се, намагаючись заповнити дедалі густішу мовчанку.
Час тягнувся нескінченно довго. Нарешті прийшов воїн і повідомив, що двоє вершників заарканили оленя. Чи влаштує така тварина нойона? Влаштує. Першим із шатра вийшов Токтай і повів їх, протискаючись крізь щільне й гомінке юрмисько людей. Еверард ішов за ним, шкодуючи про те, що мав зробити. Приладнавши до свого «маузера» приклад, він запитав Сандовала:
— Може, ти хочеш?
— Боже збав.
Оленя, а точніше оленицю, привели до табору. Тварина, на шиї якої була мотузка з кінської волосіні, стояла на березі річки і тремтіла. У променях сонця, яке ледь торкнулося західних вершин, вона здавалася бронзовою. Очі дивилися на Еверарда зі сліпою сумирністю. Він махнув монголам, щоб відійшли, і прицілився. Оленицю вбило першим же пострілом, але патрульний не переставав стріляти, аж доки кулі не перетворили труп на криваве місиво.
Коли він опустив нарешті зброю, у повітрі зависло напруження. Еверард обвів очима цих кремезних кривоногих людей, поглянув на їхні пласкі, стримано-похмурі обличчя, з надзвичайною виразністю відчув різкий запах поту, коней і диму. Йому здалося, наче він справді та надприродна істота, якою тепер мали його бачити монголи.
— Це найслабша наша зброя, — сказав він. — Душа, видерта таким способом із тіла, ніколи не знайде дороги додому.
Він обернувся й пішов геть. Сандовал рушив за ним. Їхні коні були припнуті неподалік, збруя лежала поруч. Мовчки вони засідлали коней, скочили в сідла й поскакали до лісу.